Чміль Тетяна

Чміль Тетяна

Стисло про себе: мені  57 років, народилася в Кіровограді, зараз проживаю в тихому селі Успенівка поблизу від шахтарського селища Смоліно. Здобула професію в галузі легкої промисловості, працювала на різних роботах, в тому числі п’ятнадцять  років у дитячому садку. В даний час – голова Громадської Організації «Новознесенка – вперед!»  Люблю поезію, пишу вірші, але поетом себе не вважаю. Просто так відчуваю навколишній світ. Головне кредо – не зраджувати себе, любити життя, прагнути до своєї мети.

                                                               ***

Україна

Україно, моя Україно,
Твої сльози в серці моїм.
Вже не раз тебе, Україно,
Піднімав мій народ з-під руїн.
Розп’яли твою щирую душу,
Мов Іісуса на тому хресті,
Тож молитись за тебе мушу,
Щоб всі біди твої відвести.
Не твоя в цьому, грішна, вина,
Що і мову твою вже забули.
Бо заковані ми в кайдани,
Свої спини в неволі гнули.
Хто хотів твої землі топтав,
Сіяв смуту в серці народу,
Все вороже забрати мав,
Щоб не знала ні племені, й роду.
" ТОЖ ВСТАВАЙТЕ, КАЙДАНИ ПОРВІТЕ!"-
Захистіть свою матір єдину,
Хай те зло розмотлошить вітер.
Піднімайте з колін Україну !
Щоб хлібами вона колосилась,
Щоб у лузі проснулась калина.
І віками жила на землі
Та держава з іменням ВКРАЇНА !

***

Себе вважаємо богами,
Перекидаємо усе.
Та розуміння поміж нами
Одну розруху лиш несе.
Ідуть царі, потім приходять,
Нацарювали, та й пішли.
Та люди завжди царям годять,
Осліплені царем лише.
Нам завжди шоу подавай,
Бо, вже наплакались давно.
А насміялись - зрозуміли,
Відкрили очі - знов лайно.
Цар, тільки цар, як стане Богом,
Сповідує лиш заповіт,
Перед лицем, перед народом,
У Бога-Батька дає звіт.
Тож не кради, не убивай,
Чужого зроду не бажай,
Зніми сорочку, якщо треба -
Любов до ближнього потреба.
Примножуй радість у своєму царстві,
Та ворогів теж поважай,
І у твоїй родині завжди
Поселиться квітучий рай.
Тому, що Бог творив людину,
По образу лише своїм,
Щоб кожний з нас любив країну,
Людей любив і власний дім.
Тож вам, царям, коли одягнете корону,
Нагадуємо ввічливо про це:
Держіться правди біля трону,
Дивіться  совісті в лице,
І вас народ любити буде,
І Богу дякувать за все.
Тож не прийдеться вам ховати
Ганьбу та совість і лице!

                                              

Воїни світла

Розсипались зорі по небі,
Та місяць пливе в тишині.
- Я їду, кохана, до тебе,
До рідного дому й сім’ї.
А вдома мене зустрічають,
Донька та синочок малий,
Що ждуть мене вдома, я знаю,
І я повернувся живий...
Стояв, захищая кордони,
Простори своєї землі.
Та друзів втрачав я не мало -
До дому повернуть не всі.
І в рідному краю згадають,
Що хлопці лягли за свободу,
Про качу, що пливе, співають,
Сумують за сином з народу.
Не радісно, боляче в серці,
Що діти сумують за батьком,
Що сльози мати старенька,
З очей витиратиме крадьком.
- Пробачте, мої побратими,
Що кули вас швидко здогнали.
Та в інші світи відвели,
Що крила міцні надломали.
Тож стали Янголами ви -
Захисниками від усього зла.
Ви стали воїни без страху -
Для світла, миру та добра.

                       ***

Лютневий сніг - весною пахне.
З нього народиться струмок.
Земля звільниться, стежка стряхне,
Тож буде простір для думок.
Ріка нап’ється до схочу,
Зазеленіють її скроні -
І я привітно опущу,
В стихію вод свої долоні.

                       ***

Мамині руки.

І низько голову вклонив,
Цілую мамині долоні.
Тож вітер часу відбілив,
На голові й мої вже скроні.
Ці руки знаю я з дитячих літ,
Їх запах в просторі вітає.
Роботу, що робили ви,
Ніхто не переліче та не знає.
Не бачили ви, руки, ні прикрас,
Перснів з рубінами ви не носили.
Та є загадкою для нас,
Звідки у вас з’являлися ті сили?
Земля під нігтями вросла,
Боліли від роботи та неволі,
На цих руках, матусю, я зросла,
Ти ними дарувала мені долю.
Рушник в дорогу  вишила мені,
Немов стежину росянисту,
Тож я вклоняюсь до землі,
За руки, ці робочі, ніжні, чисті!

                       ***

Заставили поета замовчати.
Замовкло все на одну мить,
І лиш душа змовчати не зуміла,
За все й за всіх завжди болить.
Слова поета - істина єдина,
Зерно словесне впаде не дарма,
Якщо почує справжня їх людина,
Тож спокою й в її душі нема.
Прощення просить у самого Бога
За дії, що ведуть у гріх,
І щоб не стали у безодні на порозі,
Прощення просить за своїх і за чужих.

***

Засніжило знову ненароком,
Щастя, усім миру,
З Новим роком!
Так природа гордо посміялась,
І в сніжки погратись намагалась.
Тож затори знову на дорозі.
І природа звісно в перемозі.
Вишня - наречена, в білім цвіті
Та сніги вирують цілим світом.
Встрілися шляхами два циклони,
Б’ють дерева до землі поклони.
Ждуть, коли природа схаменеться,
Бо гілля до долу, низько гнеться.
Просять зберегти весінній цвіт,
Щоб плодами накормити світ.
Просять і за нас, людей, у Бога,
Відвести негоду від порогу.
Вітер непокірний дме в міхи,
Та сніги покриють всі гріхи.
Вирівняють, вибілять, відточуть,
Після цього хто грішить захоче ?
Тільки все припинеться в невдовзі,
Попливуть струмочки по дорозі.
Всі почнуть, як завжди, далі жити,
Каятись, молитись, і грішити.
Все по колу знову закружляє,
Чи повернеться назад, ніхто не знає ?
У природи є свої закони -
Та людина їй не перепони…

                       ***

Мои стихи приходят ниоткуда,
Я их не жду, и не прошу.
А лишь беру клочок бумаги
И с упоением пишу.
И с ними жизнь я проживаю,
С ними грущу, смеюсь и жду.
С ними тоску одолеваю,
И побеждаю я вражду.
В стихах порою есть  психолог
И врачеватель злых сердец,
Зачем я это делаю - не знаю,
Как - будто кто накинул мне венец.
Не похвалы я жду, и не признания,
Лишь достучаться все ж хочу.
И до существенности, и до сознания -
В стихах сама себя учу.
Как не писать, когда природа -
Красотами вокруг дарит?
Когда порой  даже погода
В стихах о чем-то говорит!

                       ***

Гонять вітри морози,
На північ спочивати.
І завітають грози,
Весну розпочинати,
За ними повернуться
Птахи до дому знов,
Щоб заспівати пісню,
Закликати любов.
Рослини підіймають
Красу з-під забуття,
І все розпочинає
Свій цикл, своє життя.
Завдячуємо циклу -
Науки талісман.
Життю кидаємо виклик,
Але життя - це дар.

***

Маленька пташка біля хати,
Свої пісні мені несе.
І мова дивна солов’їна,
Мені нагадує про все.
Про молодість мою чудову,
Про юність і мої літа…
Та тільки літо, моє літо,
На осінь швидко поверта.
А в осені свої закони,
Свої химери, свої дні.
І літо бабине шикарне
Вже приміряє на мені.
То коси росами покриє,
Торкнеться навіть і плечей,
Мереживо, що з павутини,
Притулить смутком до очей.
Не бався, осінь, ти зі мною -
Твої химери - не біда.
Хоть літ набрала вже не мало,
Але душа ще молода.

***

Два голуби

Два голуби бубоніли жваво на подвір’ї.
Цілувались і купались у своєму пір'ї.
Голуб сизий і голубка, оченята карі,
Будуть довго ще літати в голубиній парі.
Де гніздечко вони звили, то ж ніхто не знає,
Вірності їх голубиній хай не заважає.
Полетіла пара сиза, всілася на гіллі.
А тут яструб налетів з ворожим наміром.
Хоче щастю завадити, нанести удару,
Любов вбити, розділити голубину пару.
Лети, яструб, собі далі, не губи красу,
Випий краще для силоньки Божу ти росу.
Цілувались голуб’ята, ніжно воркотіли,
Бо продовження життя голуби хотіли.
Любіть, люди, як голуби, щастя буде й вам!
Вони щиро показують, як любитись, й нам.

***
Як воно, вже не тямуще,
Щось понатискало,
Й спілкування поміж друзів
Саме в себе вкрало.
Тупо очі воно вткнуло,
У свій монітор, і не може зрозуміти -
В чому тут затор?
Вже, й Фейсбуківці
Давали йому допомогу.
А воно ніяк не втямить,
Як знайти дорогу?
Усіх друзів своїх бачить,
А його - ніхто.
Сидить воно, й мовчки плаче,
Бо не повезло.
Та рятунок все ж прийшов,
Завітав угості.
Щось лише одне нажав,
Й стало на помості.
Завітали знову друзі,
Лайкають, цілують.
А воно вже так зраділо,
Що всі бачать, й чують!
Бо сидить саме в степу,
Тільки вітри чує.
Та без друзів й спілкування
Дуже вже сумує.
Тож, на решті, вже весна -
Вийде вже з хатини.
І вклониться до землі,
Кожній бадилині.
Слава, Господи, Тобі,
Що весну діждали,
Щоб у нас поміж людьми,
Нічого не вкрали!

***

Впали рясними дощами
Роки мої молоді.
Все, що було між літами,
Десь залишилось у сні.
Я вже не дівчинка з літа,
Що дарувала красу.
І вже з осіннім привітом
Барви життя несу.
Що не судилось - не сталось,
Богу я вдячна за все.
Скільки мені ще зосталось -
Стільки й думок про все.
Діти мої вже дорослі,
Внуки з роси ростуть.
Я ще й не жила на світі
Та роки впевнено йдуть.
Коси мої заплітає
Вже срібляста роса,
Молодість швидко минає,
Що залишилось - душа.
Цвіт і красу не зламали,
Бурі та шквали життя.
Має душа розраду,
Має вона й каяття.
Мудрість наповнила очі,
Щедрість покрила лице.
Руки, що стали робочі, -
Богові вдячні за це.
Я за минулим не тужу,
Тільки його бережу.
Вузлик на згадку на долі -
Щільно собі зав’яжу...
Я й відкриттів не творила,
Не будувала мостів.
З совістю просто я жила,
І дарувала свій спів.
Не відверталась я спиною,
Де були горе та біль.
Була я просто - людиною
І розчинялася в нім.
Хай мене судить,  хто може,
Суду його не боюсь.
Тільки схилюсь перед Богом -
Тільки Йому поклонюсь!

***

                                    Дорога

Хатинка там, хатинка тут,
Було село, та в ньому більше не живуть.

Зостались камені - пороги
І пам’ять від села - дорога.

Яка бур’яном поросла,
Єднаючи нас всіх з села.

По ній ходили наші діди,
Возами розбивали шлях.

По ній ходили молоді,
У плахтах, стрічках і квітках.

Боярин ніс гільце зелене,
А наречений ніс - хліби.

Щоб жити довго, а можливо - вічно,
Не знаючи ні горя, ні біди.

Дорога - свідок безсловесний,
Хто тільки не ходив по ній...

І навіть ворог - фриць німецький,
Фашистський прихвостень, злодій.

Гарбою мертвий люд возили
І навіть, тих, хто ще живий.

В братську могилу все складали,
Та хоронили селян в ній.

Все бачила, і все терпіла,
Коли на фронт сини пішли.

Та мовчки плакала, сивіла,
Коли не всі до дому йшли.

Були, й хороші все ж часи -
Дорога бачила життя.

І розквітала від краси,
Коли по ній несли дитя,

Дитя до церкви на причастя,
Щоб дарував Господь їй щастя.

Все бачила - і будівництво,
І розквіт рідного села,

Коли хати по бік зростали,
Тоді раділа і вона.

Життя минало, час спливав,
Й у світі щось  таке все ж стало –

Розрухи вік тяжкий настав,
Село пішло - його не стало.

Дорога – пам’ятник життя,
Яка веде у майбуття.

Нехай нема мого села,
Але дорога, ще жива.

Тому надія в неї є,

Що жителі коли - небудь,
Її шляхами, ще пройдуть.

         ***