Надія Савицька
В наш час
виходить досить багато нових книг, нових творів. Все частіше про себе заявляють
нові автори. Та в літературі, як і в естраді,
часто так трапляється: нові імена
яскраво спалахують та не довго сяють на небосхилі. Успіх досягається завдяки
вродженому таланту, або довгій і кропіткій
праці. Вистраждати кожне речення, кожен вірш – у цьому полягає доля
поета.
Хтось мені зауважить: «Не всі читають і
люблять поезію». Це так. Але вона поруч
з нами завжди: у променях сонця і
краплинах дощу, багряному листі осені і в перших квітах весни, у віхолі білих
сніжинок і червоних кетягах калини…. Все
це ми бачимо, милуємось, говоримо гарні слова,
можливо навіть і в риму.
Я вже давно чула про творчість цієї
загадкової жінки, однак почитати її вірші якось не випадало нагоди. Лише
нещодавно я побачила дві нові поетичні
збірки - «Акорди осені» та «На сцені долі», нашої землячки Надії Савицької. Почала читати не з першої сторінки, а
відкрила книгу навмання і вже не змогла відірватися. Читала все і від усього
була в захваті. Мене зрозуміють ті, хто
любить літературу, поезію. В кожного з вас була книга чи декілька книг, які вас
захопили на все життя.
Та почнемо знайомство не з
віршів. Хто така автор, чим наповнена її душа? Бо творчість людини, як і її
душа – це особисте, властиве тільки їй.
Надія Артемівна любила і любить Україну – свою батьківщину, землю своїх
батьків та дідів-прадідів, її пісні, звичаї… Любить зустрічати українські
весни, милуватися цвітінням садів, любить травневі дощі – теплі та рясні, любить бувати в місцях
свого дитинства. І в той же час серед буденності та святості життя завжди
знаходить час, щоб залишитися наодинці з поезією… І вона пише, як підказує
серце, як диктує внутрішній голос власних почуттів, якими живуть її ліричні
героїні.
Рядки віршів Надії Артемівни
прості, сповнені глибокими почуттями до всього того, що хвилює в сьогоденні. У
її поетичній уяві існує свій світ, у якому є місце і калині, і соловейку в зеленому гаї, садкам
у вишневому цвіті, чарівній осені в золотому листячку, дощам і туманам, ніжним
світанкам і синім ніченькам… Не дивлячись на те, що багато авторів розповідають про дивовижне оточення рідної
природи, Надія передає своє сприйняття цієї краси, висловлюючи свої власні думки,
знаходить слова в залежності від настрою і натхнення. Одразу помітно, що рядки
віршів прості, щирі, сповнені глибокими
почуттями до всього того, що
хвилює.
Одні вірші відтворюють щось особисте, інші -
мальовничі краєвиди, дитинство, своїх найрідніших людей… Вони різні. У житті
всьому відведений свій час і своє місце.
Людські почуття наче хвилі
повноводної річки – то спокійної, то бурхливої. Не догнати їх, не спинити, як і
пройдене не повернути. Тому й прекрасно, що Надія Артемівна відтворює все у поетичних рядках, адже написане не зникає.
Про себе вона говорить: «Я живу і мрію, бо це – моя життєва роль на
сцені долі, дарованої мені Богом. На її
теренах є місце для святості і буденності, здобутків і поразок, радості та журби, сумнівів і сподівань. А
навколо -- краса рідної землі. Тож і для
душі має бути заняття, яке дає задоволення, відчуття гармонії як з навколишнім
світом, так і з собою. Бо не хлібом єдиним…»
Всі ми бачимо навколишню красу, насолоджуємося її неповторністю, хвилюємось,
радіємо та тільки не знаходимо потрібних слів, щоб все це гарно висловити. Та, як говорить народ - «не ламайте голову»,
читайте те, що вже написано за вас.
Збагачуйте свій духовний світ, насолоджуйтесь
поетичними рядками Надії Савицької.
Бібліотекар радить…
Світлим ранком життя
Я збирала цілющу росу,
По шовковій траві
Йшла нечутно ходою легкою,
І вдивлялась у світ,
У його первозданну красу –
Все навкруг чарувало,
Бриніло струною дзвінкою.
Дивовижним було
Це роздолля волошкових нив,
І хмаринки у небі
До мене збігалися низько…
Надчутлива душа
Не могла не сприйняти цих див,
Що надходили з серця
Святої земної колиски.
Пісня
Пісня – це стан душі,
Ледь їх торкнуть вірші -
Музика одізветься.
Як забринить
струна
Ніжним акордом
слова,
Зразу ж дзвінка
луна
Пісні відтворить
мову.
Мій волошковий
край –
Співу земна
колиска,
Ніжних мелодій
рай,
Кожна з них рідна
й близька.
Кличе зелений гай,
Серденьку в грудях
тісно -
Цей весняний
розмай
Я переллю у пісню.
Музика весни
Я почула музику весни…
Вдосвіта, коли
земля ще спала,
Ніжно забринів
акорд струни,
А йому пташина
підспівала.
Місяць закотився
поміж нив,
Небокрай зорею
заяснівся ---
І тим світлом
сонечко збудив,
Сяйвом кришталевим
розлетівся.
Просто неба грав
мені скрипаль,
Музику весни відносив вітер
На легких вітрилах
в синю даль…
Я насправді чула
те, повірте.
Мамина хустинка
Мамина
хустинка
Барвиста, тернова –
Спогади
дитинства,
Пісня
колискова.
Ланцюжки
листочків
Край
усього поля,,
Ружі
у таночок
Збіглися
до кола.
Стрічкою
стежинка
Барвінкова
в’ється –
Мамина
хустинка
Квіткою
здається.
Ви чуєте…
Ви чуєте, Матусенько,
я знаю,
Я ж кожну нічку
сповідаюсь Вам
прожитим днем ділюсь,
порад питаю-
Як їх тепер
не вистачає нам…
А за вікном пташки
Загомоніли,
Над світом сонце
радісне встає,
веселики додому
прилетіли,
земля вдяглась в нове
вбрання
своє.
День Матері святкують
в
Україні –
Багато змін приносить
новий
час,
Зміняє світ прийдешнє
покоління,
А я вже, Мамо, вчуся
жить без
Вас…
Портрет батьків.
Немов голубочки –Матуся і Тато,
Обоє такі молоді
На цьому портреті з далеких тридцятих –
Були ж вони в їхнім житті…
Ще осінь не палить калину вогнями,
Трава розстилає шовки.
Співають в садах солов’ї до нестями—
Не владні над ними віки.
Усміхнена Мама,
задумливий Тато—
До літа весна поверта…
Коней вороних я пошлю наздогнати
У дзвоні весільним літа.
Літа, що вели берегами любові
Моїх незабутніх батьків…
Ті зоряні ночі і барви ранкові
Спливли у безмежжя віків.
Тополя
Виросла тополя при
дорозі,
Листячко тріпоче
золоте,
А наступить знов
холодна осінь –
Враз воно додолу
опаде.
По шляху поволі
розлетиться,
Пилом і дощами
припаде,
Взимку білим
снігом засніжиться ,
В землю непомітно перейде.
Все з землі, до
неї й повертає,
Вернеться і
літечко з теплом…
Неповторні миті
нагадає
Ця струнка
тополька за селом.
Краю мій, моя
земна колиска,
Тут мої і
радощі, й печаль,
Все навкруг для
мене рідне й близьке,
Та роки не
вернуться, на жаль.
Осінь
Милує зір і тішить
серце осінь –
Погожих днів її
блаженна мить,
Сама земля,
здається, Бога просить,
Хоч не надовго,
час цей зупинить.
Душі завжди чогось
не вистачає
І, ніби вперше,
дивлячись навкруг,
Так хочеться
земним нажитись раєм
І ніжністю твоїх
обіймів рук.
Поволі лист додолу
опадає,
І срібне плетиво
мережить день,
Ще літнім спогадом
квітують мальви,
Та до зими вже
сонечко іде.
Піду і я по
вистеленій стежці
Багряним листям
килима років…
Середина
літа,середина літа,
На духмяних липах
цвіт медами збіг.
Середина літа сонечком
зігріта,
Соком стиглих
вишень на вустах твоїх.
Осінь ще далеко,
осінь ще далеко,
Будить ранок в
небі пісню дощову.
Осінь ще далеко,
райдуга-веселка
Перевеслом впала в
шовкову траву.
Середина
літа,середина літа,
Дозріває нива
золотом хлібів.
Середина літа
закружляла світом,
Що зійшовся клином
знову на тобі.
Літа мої.
Ой літа мої літа –
Красні літечка,
Тиха осінь підійшла
До подвір’ячка.
Розгубила-замела
Жовте листячко,
А у коси заплела
Срібну стрічечку.
Я ж подумала собі –
Сяйво місячне:
Зникне в небі голубім
Ледве ніч мине.
Раннє сонечко в росі
Посміхається:
Срібна стрічечка в косі –
Залишається…
Немає коментарів:
Дописати коментар