Микитенко Лариса
Антонівна
Про себе
Сім’я, Порядність,
Любов, Здоров’я, Творчість
та
Сутність життя – це ті основні цінності, які
я сповідую.
Вірші
мої, що промайнули над юністю та прийшли до мене у
зрілому
віці, пізно народжені та сповна виношені. Деякі з них
автобіографічні,
деякі підглянуті з чужого життя. Темою багатьох
віршів є мій погляд на сутність життя, що народжувався
впродовж довгих років. Вірші на
українській мові пересипані
віршами на російській.
*
* *
Я у русу косу
квітку мальви вплету,
Що як я поросла в Україні.
Українські вірші і російські пишу
І волошки люблю в
житі сині.
Я із мовами цими зростала двома,
І на них відкликається серце,
Але мама у мене
єдина, одна!
Її мову почула я
вперше.
Народилася я 21
липня 1956 року в маленькому селі
Заміри, що
на
Житомирщині.
Моя Сторона
Рідна серцю моя Сторона,
Знаєш ти мене ще
від купелю.
І колиска моя з
полотна
У цій хаті
в’язалася в стелі.
Вже зосталася мама одна.
Як у дим, у
світи на чужину,
Я пішла від
порогу сама
Будувати гніздо та родину.
Рідна серцю моя
Сторона,
Моє миле і рідне
Полісся!
Знаю я всі грибні
тут місця,
Й ноги самі ведуть
по чорницю.
Хмари, дайте дощу, ще дощу,
Змийте сум мій; сльоза, не котися…
Щастя, я тебе
дуже прошу,
До моїх земляків
прихилися!
* *
*
Мене хотіли Лесею назвати.
Хотів так батько і не проти мати.
Сусіди знали і «гуло» село,
Імен таких в селі
ще не було.
У сільській
раді татові сказали
Одну лиш Лесю,
Українку знали,
Так тож
псевдонім, а не ім’я дочці.
Лариса, як і
Косач, вивели в свідоцтві.
Чи мріяв тато, щоби
я писала,
Чи ім’я Леся
просто пасувало?...
Мене ж завжди
тягнуло до пера,
А може є в тім містика яка,
Що по життю вела мене, як доля,
Так обережно, довго
і поволі.
До друку
я здаю свій перший зошит,
І «винна» в тім,
мабуть, Лариса Косач.
Навчалася я
в Дніпропетровському автотранспортному
технікумі та Київському інституті харчової
промисловості.
Заміжня, маю сина, дочку та двоє внучат. Я завжди пробувала
перенести на папір все, що вражало і
хвилювало душу. Часу не
вистачало, а може «той час» і не приходив до мене.
* *
*
Ведёт нас
длинною дорогой
Господь к
ближайшему столбу
И выбирает очень строго
Время прибытия к
нему.
Порою мы
полжизни кружим
Вокруг да
около столба,
А
Бог твердит: порядок
нужен,
Тебе не время, жди пока.
У Бога всё стоит
по полкам
И время есть своё
всему.
Лоб расшибить
о столб недолго.
Если спешить,
спешить к нему.
Я
намагалася навчатися разом з дітьми. З ними я вчила все:
абетку, нотну грамоту, англійську та
італійську мови.
Лиш коли
діти облаштували своє життя, я почала
задумуватися
над
сутністю свого життя та життям взагалі. Тоді я й
почала
захоплюватися
книжками по психології, стала ходити до клубу
поезії, який
спонукав мене до нових тем. Понад
150 віршів не
ввійшли до
цієї книги. Народження внуків дало натхнення для
написання
дитячих віршів. До друку я підготувала три
дитячі
книжки.
«Меня
не знают громкие поэты.
Я только-только начала писать.
Читатель,
прочитавший строки эти,
Мне
быть или не быть – тебе решать».
С Богом
Запалю свечу и
перед Богом
Попрошу прощенья за грехи.
Я молитву
знаю, только Богу
К алтарю несу свои стихи.
В них моя душа без одеянья.
Вера в ней, любовь, мои мечты,
А порою столько
отчаянья,
Что самой никак не унести.
И несём вдвоём
тогда мы с
Богом
Этот крест, потом в ночной тиши
На бумагу ложатся по слогу,
На молитву схожие
стихи.
В
цей світ…
В цей світ прийшли ми
бідні всі:
Були всі голі й
босі.
Йому сьогодні
заздриш ти,
Бо він багатий. Досить!
Удвох були на
старті ви
Й однаково
«одіті».
Буває так, що
і брати –
Одної мами діти.
Нехай би як і що було,
Та тільки
зрозуміло,
Було вам порівно
дано,
Розпорядивсь
невміло.
Ти скажеш: він
собі накрав,
Тому тепер
багатий.
Такий же шанс, як він, ти мав,
Не красти, думав, краще.
За совість думав
ти тоді.
Вона, мов білий лист!
Чому ж
тепер, мені скажи,
Так
заздрість тебе їсть?
Душа
Мы грош сбиваем до гроша,
Спешим неведомо
куда.
Прислушайтесь, тихонько, ша!
А что же делает душа?
Всё чаще ублажая тело,
Мы
забываем то и дело
Начало всех своих
начал.
Она, кричать уже
устав,
Ждёт нашей помощи
и пищи
Хоть не богатой,
но не нищей.
И голос слышен еле-еле
…,
Но наши мысли всё о теле.
Мы грош сбиваем до гроша,
Да всё бегом, да всё
спеша.
Упали …ведь неровен час.
«О Боже! Ты помилуй нас!
Всё забери, оставь лишь душу!
Не нужно ничего, послушай!» –
Всё это стало так банально…
Но люди, это не
нормально!
Причастилась душа
Причастилась душа у искусства!
Им
затронуты тонкие чувства,
Мелкой дрожью
сбежали по коже.
И душа стала
чище, похоже.
Вновь
заплакала и
засмеялась.
Она просто
живой оказалась!
Красота, распахни наши
души.
Задохнулись мы, воздух нам нужен!
Пред
тобой мы стоим
на коленях.
Твой творец это Бог!
Это Гений!
Исцеляешь ты нас, ты
нас лечишь,
Для
души нашей двигатель вечный.
Мій рідний
Мій рідний, милий
мій повік,
В житті єдиний
чоловік,
Один на
двох с тобою шлях.
Не молоді ми,
вже в літах.
Ще вчора ждали ми
синочка,
А потім ще чекали
дочку,…
Дідусь вже ти,
бабуся я
І радість
внук, твоя й моя.
О милий рідний чоловік,
С тобою вдвох
чимало літ
Ділили навпіл хліб і сіль,
Назустріч йшли ми
звідусіль.
То сонце
гріло, то мело, –
В житті було
добро і зло.
І говорити «я люблю»,
Давно забулись ми
тому,
Що зайві ті, здалось, слова
І що любов уже
пройшла,
Немовби грип
або ангіна.
Для сварок є завжди
причина.
Та тільки в небі
гряне грім,
Боронимо з
тобою дім.
І чую я твоє
плече,
Слова любові – ще
не все,
Та все ж чомусь
сумую я.
Хочу озватись
на ім’я
І усміхнутись на
«люблю»…
І не питай мене, чому?…
Страсть и любовь
«Затёрли» любовь и
сравняли со страстью.
Страсть тоже любовью назвали, как «здрасьте».
Как лошади в паре, вкусив удила,
За страстью
любовь повинуясь пошла.
Не то, что
хотела, вздыхала она.
Дорога не та и душа не легла.
Всё чаще на небо летел её взор,
А долг
без души ей казался позор,
Мешала уздечка
на небо смотреть,
Наверно в упряжке должна я
стареть!
Всё дальше и дальше дорога вела.
В упряжке одной их сошлись удила.
По службе, по делу зашёл разговор.
– Всё не по душе мне, – призналась
любовь.
– Живи ты попроще, – совет дала
страсть, –
Ведь жизнь для того, чтоб прожить её всласть.
И нагая страсть, прикрываясь любовью,
Из кожи вон лезла, вела за собою.
Бежала, бежала, рвала удила.
Случилась осечка – и
страсть умерла…
Дан Богом давно ей был век на земле,
Дошёл он до точки предела
уже.
Бессмертна
любовь так осталась одна.
– А мне без души…– вдруг сказала она, –
А мне без души
страсть совсем не нужна!
В селі
В селі по горло
є роботи,
Цивілізації нема.
Хліб у
вівторок і суботу.
Все,
що до хліба – середа.
Сирена – не війна, не танки.
Сирена
– то не на пожар.
В село в’їжджає автолавка,
І
дурень той, хто прозівав.
В халаті, капцях до дороги
З городу, з хати – звідусіль,
Село
неначе по тривозі
Біжить купити
хліб і сіль.
В селі немає інтернету,
Зв’язок не ловить
ю-ем-сі,
Але скажу вам по секрету,
Село є
центром бі-бі-сі…
Що «зна»
один, що «зна» один,
Що «зна»
один? То знають всі!!!
* *
*
Після натрудженої днини
Душа справляє
іменини.
Окраєць хліба, борщ духмяний.
Все Бог дає, як
встанеш рано.
І
ти працюєш аж до поту,
Бо
плід свій бачиш від роботи.
Природа ритм свій задає,
Робота ж є, і
є, і є!
Портрет
Я эту
женщину так много знаю лет!
Найду слова
и напишу её портрет.
Не надо
краски и не нужен мне
мольберт,
Я не художник, начинающий поэт.
Я эту женщину
так много знаю лет…
Рисует память мне
сейчас её портрет.
Глаза – два блюдца с родниковою водой,
Встречает Вас
она улыбкой ещё той.
Жеманно ямка притаилась у щеки.
До боли мне черты
лица её близки.
Большим
вниманием отмечен тёплый взгляд.
Если соврал: сам понимаешь – виноват.
А если просто
перед вами рухнул Мир,
Спешу в «мобильном»
с ней наладить я эфир.
Лишь пару фраз
её, совсем без лишних слов,
И Мир поднялся, снова радовать готов.
Не мать, поверьте, мне она и не сестра,
Но я молюсь на
эту женщину с утра.
Её Евгенией я попросту зову
И дружбу
с ней я как зеницу
берегу.
Вот на работе
мы, а вот у алтаря,
В миру
пути пересеклись наши не зря.
Один святой
оберегает меня с ней,
Но каждый молится
молитвою своей.
Я эту женщину так много знаю лет!
Она несёт с собой
такой
душевный свет!
В ней столько
такта, интеллекта и любви!
Не часто, нет!
Таких людей встречаем мы.
Удел
По раскалённой мостовой
Шёл
старец с тощею сумой.
Народ крутился в вихре дел.
Мешать им старец не хотел.
Но кто-то что-то подавал.
В лицо здесь каждый старца знал.
За
подаяние платил:
Дай бог здоровья – говорил.
Кому отвешивал поклон,
Желал кому- то счастья он
И
провожал его с улыбкой.
Ему ль не знать
как счастье зыбко!
Кому-то что-то
вслед шептал.
О жизни много
старец знал.
Он не единым хлебом жил,
По миру правду он
носил.
Шёл
старец с тощею сумой
Да
переполненной душой.
Он
может больше всех имел,
Об
этом знать пока не смел.
Народ крутился в вихре дел.
У старца был
другой удел.
Под
одеяньем, не спеша
По миру шла его душа…
Жалкая
душа
Стал Мир сейчас
жестоким, злым,
Нам больно,
но смешно другим !
Кричать бы нам, но мы молчим.
Ломаем то, на чём стоим!
Прости, но жалкая
душа
Не стоит нынче ни
гроша.
И каждый хочет пнуть ногой,
Не потому, что даже
злой,
А просто так для куражу:
На слабом
силу покажу,
Ведь сила это
«высший бог»!
А слабый это просто
«лох»!
Да жизнь
сейчас сплошной экстрим.
От боли корчась, мы молчим,
Чтоб не смешно было
другим.
Мы в джунглях, только не рычим!
Немає коментарів:
Дописати коментар