Поезія - пісня душі людської.
В наш час виходить
досить багато нових книг, нових творів. Все частіше про себе заявляють нові
автори. Та в літературі, як і в естраді, часто так трапляється: нові імена яскраво спалахують та
не довго сяють на небосхилі. Успіх досягається завдяки вродженому таланту, або
довгій і кропіткій праці. Вистраждати
кожне речення, кожен вірш – у цьому полягає доля поета.
Хтось мені зауважить: «Не всі читають і
люблять поезію». Це так. Але вона поруч
з нами завжди: у променях сонця і
краплинах дощу, багряному листі осені і в перших квітах весни, у віхолі білих
сніжинок і червоних кетягах калини…. Все
це ми бачимо, милуємось, говоримо гарні слова, можливо навіть і в риму.
Я вже
давно чула про творчість цієї загадкової жінки, однак почитати її вірші якось
не випадало нагоди. Лише нещодавно я побачила дві нові поетичні збірки - «Акорди осені» та «На сцені долі»,
нашої землячки Надії Савицької. Почала читати не з першої сторінки, а
відкрила книгу навмання і вже не змогла відірватися. Читала все і від усього
була в захваті. Мене зрозуміють ті, хто
любить літературу, поезію. В кожного з вас була книга чи декілька книг, які вас
захопили на все життя.
Та почнемо знайомство не з віршів. Хто така
автор, чим наповнена її душа? Бо творчість людини, як і її душа – це особисте,
властиве тільки їй.
Надія Артемівна любила і любить Україну –
свою батьківщину, землю своїх батьків та дідів-прадідів, її пісні, звичаї… Любить
зустрічати українські весни, милуватися цвітінням садів, любить травневі дощі – теплі та рясні, любить бувати в місцях
свого дитинства. І в той же час серед
буденності та святості життя завжди знаходить час, щоб залишитися наодинці з
поезією…
І вона пише, як
підказує серце, як диктує внутрішній голос власних почуттів, якими живуть її
ліричні героїні.
Рядки віршів
Надії Артемівни прості, сповнені глибокими почуттями до всього того, що хвилює
в сьогоденні. У її поетичній уяві існує свій світ, у якому є місце і калині, і соловейку в зеленому гаї, садкам
у вишневому цвіті, чарівній осені в золотому листячку, дощам і туманам, ніжним
світанкам і синім ніченькам… Не дивлячись на те, що багато авторів розповідають про дивовижне оточення рідної
природи, Надія передає своє сприйняття цієї краси, висловлюючи свої власні
думки, знаходить слова в залежності від настрою і натхнення. Одразу помітно, що
рядки віршів прості, щирі, сповнені глибокими
почуттями до всього того, що
хвилює.
Одні вірші відтворюють щось особисте, інші -
мальовничі краєвиди, дитинство, своїх найрідніших людей… Вони різні. У житті
всьому відведений свій час і своє місце.
Людські почуття наче хвилі повноводної річки – то спокійної,
то бурхливої. Не догнати їх, не спинити, як і пройдене не повернути. Тому й
прекрасно, що Надія Артемівна відтворює все у поетичних рядках, адже написане не зникає.
Про себе вона
говорить: «Я живу і мрію, бо це – моя життєва роль на сцені долі, дарованої
мені Богом. На її теренах є місце для
святості і буденності, здобутків і поразок, радості та журби, сумнівів і сподівань. А
навколо -- краса рідної землі. Тож і для
душі має бути заняття, яке дає задоволення, відчуття гармонії як з навколишнім
світом, так і з собою. Бо не хлібом єдиним…»
Всі ми бачимо навколишню красу,
насолоджуємося її неповторністю, хвилюємось, радіємо та тільки не знаходимо
потрібних слів, щоб все це гарно висловити. Та, як говорить народ - «не ламайте голову»,
читайте те, що вже написано за вас.
Збагачуйте свій духовний світ, насолоджуйтесь поетичними рядками Надії Савицької.
Бібліотекар радить…
Літечка дні.
Нам
насняться в зимовому сні
І
морозними днями згадаються
Незабутнього
літечка дні,
Що
ніколи назад не вертаються…
Шепотіла
співанки трава
Та
шовками стелилася срібними,
А
роса (так насправді бува!)
Зірочками
світилась чарівними.
Як
співала (ми ж чули!) земля
На
Купала піснями дівочими,
І
весніли, неначе поля,
В
сяйві місяця ріки віночками.
Я граю роль.
Я
граю роль на сцені долі
В
коловороті плину літ:
Театром
у дзвінкім роздоллі
Довколишній
здається світ.
У
ньому всі надії й злети
В
одну гармонію злились,
П’єс не придумані сюжети
У
прозі днів переплелись.
Їх
суть словами розкриваю
Своїх
ліричних героїнь,
І
ніби з ними проживаю
Світань
щасливих озорінь..
У
сяйві рампи золотавім
Чарує
сцена – долі мить,
Та
роль життєвої вистави
Мені
на «біс» -- не повторить.
Молюсь.
Молюсь
і каюсь,
Каюсь
і молюсь –
Сумлінням
серце
Сповнене
до краю,
У
майбуття
З
надією дивлюсь
І благодаті
Божої
благаю.
Молюсь,
щоб вічно
На
моїй землі
Світило
сонце
І
раділи люди,
Щоб
в рідний край
Вертались
журавлі
Та
не було
Ні
бідності , ні смути.
За
теплий дощ
В
погожий літній день,
За
зорепади
Місячного
неба –
Молюсь
за щастя
Й
злагоду дітей,
А
іншого в житті
Мені
– не треба.
Пора надвечір’я.
У
промінні яснім надвечір’я
Позолотою
стелить узгір’я,
Першим
листом з дерев опада,
Ніби
доленька лічить літа.
Калинові
зірки надвечір’я
Розсипає
на наше подвір’я,
Губить
в трави краплисту росу,
Срібну
стрічку вплітає в косу.
Гріє
землю пора надвечір’я—
Ще ж
не вечір, шепоче повір’я,
Та вже чути, як вітер збудив
Лебединої пісні мотив.
Ніжна й тиха пора надвечір’я –
Мрій
і звершень життєвих сузір’я…
Я
веснію в обіймах тепла,
Що у
серці своїм зберегла.
Середина літа.
Середина
літа,середина літа,
На
духмяних липах цвіт медами збіг.
Середина
літа сонечком зігріта,
Соком
стиглих вишень на вустах твоїх.
Осінь
ще далеко, осінь ще далеко,
Будить
ранок в небі пісню дощову.
Осінь
ще далеко, райдуга-веселка
Перевеслом
впала в шовкову траву.
Середина
літа,середина літа,
Дозріває
нива золотом хлібів.
Середина
літа закружляла світом,
Що
зійшовся клином знову на тобі.
Літа мої.
Ой
літа мої літа –
Красні
літечка,
Тиха
осінь підійшла
До
подвір’ячка.
Розгубила-замела
Жовте
листячко,
А у
коси заплела
Срібну
стрічечку.
Я ж
подумала собі –
Сяйво
місячне:
Зникне
в небі голубім
Ледве
ніч мине.
Раннє
сонечко в росі
Посміхається:
Срібна
стрічечка в косі –
Залишається…
