«Душа належить людству і епохам».

«Небагато є сьогодні в Україні особистостей, перед якими б так заклякали і журналісти, й політики, і вся українська спільнота. Але таких особистостей і не може бути багато. Це та, вже майже міфічна порода аристократів духу або ж моральних авторитетів, беззаперечність позиції яких не порушується часом, простором, а тим більше «актуальними вітрами» - чи то політичними чи будь-якими іншими (андерграунд чи мейнстрім, постмодернізм чи постпостмодернізм), яким зовсім не лестить увага телекамер і слова яких моментально набувають історичного значення.»

(За матеріалами газети «День» від 

                                       

19 березня 1930 народилася Лі́на Васи́лівна Косте́нко, яку багато вважають совістю нації — українська письменниця, поетеса-шістдесятниця. Лауреатка Шевченківської премії (1987), Премії Антоновичів (1989).

У радянські часи брала активну участь у дисидентському русі, за що була надовго виключена з літературного процесу.

Авторка поетичних збірок «Над берегами вічної ріки» (1977), «Неповторність» (1980), «Сад нетанучих скульптур» (1987), роману у віршах «Маруся Чурай» (1979, Шевченківська премія 1987), поеми «Берестечко» (1999, 2010). 2010 року опублікувала перший прозовий роман «Записки українського самашедшого», що став одним із лідерів продажу серед українських книжок у 2011 році

.У лютому 2011 року вийшла поетична збірка Ліни Костенко «Річка Геракліта», куди ввійшли раніше написані вірші та 50 нових поезій, а через рік, у 2012 році вийшла поетична збірка «Триста поезій. Вибране».

Почесна професорка Києво-Могилянської академії, почесна докторка Львівського та Чернівецького університетів.

Відмовилася від звання Героя України. У сучасній українській традиції входить до переліку найвідоміших жінок давньої та сучасної історії.

Декілька цитат Л.Костенко різні теми:

Про Україну:

“А ви думали, що Україна — так просто. .. По ній пройшли всі катки історії. На ній відпрацьовані всі види випробувань. Вона загартована найвищим гартом. В умовах сучасного світу їй немає ціни”.

Про п’яту колону:

“Я ніколи не дозволяла собі думати, що в Україні є п’ята колона. Але ж вона вже йде потоптом по моїй душі! Раніше ж принаймні ненависть до українців хоч якось камуфлювалася, а тепер тебе просто готові знищити: “Хотєли свою нєзалєжность? Вот вам!” Виїли Україну зсередини, як лисиця бік у спартанця, ще й дивуються — чого ж вона така скособочена? Чого кульгає в Європу, тримаючись за скривавлений бік? Всю обгризуть, як піраньї, і сипонуть врозтіч. Від України залишиться тільки скелет”.

Про владу:

“Вічна парадигма історії: за свободу борються одні, а до влади приходять інші. І тоді настає лукава, найпідступніша форма несвободи, одягнута в національну символіку, зацитькана національним пафосом, вдекорована атрибутами демократії”.

Про українських чиновників:

“Чому канадський прем’єр-міністр може проїхати до парламенту на ковзанах по замерзлій річці через всю Оттаву, а у нас людей розкидають мало не в кювети, коли їде якесь цабе”.

Про мову:

“Ну, от і дожилася наша мова, була-була безсмертною в віках, але прийшли бендюжники від слова і потопили мову в матюках”.

Про життя:

“Нам треба жити кожним днем. Не ждать омріяної дати. Горіть сьогоднішнім вогнем, Бо “потім” може й не настати”.

Про стосунки між людьми:

“Чужа душа — то, кажуть, темний ліс. А я кажу: не кожна, ой не кожна! Чужа душа — то тихе море сліз. Плювати в неї — гріх тяжкий, не можна”.

Про уроки історії:

“Йдемо по колу, як сумирні конячки в топчаку історії, б’ючи у тій самій ступі ту ж саму олію”.

Про менталітет українців:

“Ми думаємо, що це у нас шляхетна толерантність, а це у нас воляче терпіння”.

Про вирішення проблем:

“У нас на кожну проблему можна лягти й заснути. Прокинутись через сто років — а вона та сама”.