Провідна зірка України

                                                               

1 серпня 1913-го у грузинському курортному селищі Сурамі на 43 році життя відійшла у засвіти Леся Українка (Лариса Петрівна Косач-Квітка) – видатна українська письменниця, перекладачка, фольклористка, культурна діячка.

Доля не була поблажливою до Лесі. Захворівши в дитинстві, поетеса все життя боролася з тяжкою недугою. Не судилося їй особистого щастя, взаємного кохання, щастя материнства. Не стала, як мріяла, піаністкою, але за всі страждання і втрати Леся Українка була обдарована Богом великим поетичним талантом, який вона віддала Україні, своєму народові.

У Сурамі Олена Пчілка, молодша сестра Лесі Ізидора (Дора), сама Леся та її чоловік Климент Квітка поселилися на маленькій дачі з балконом. Лесі спочатку трохи покращало, вона виходила з допомогою Дори на балкон, трохи стояла, а потім напівлягала у шезлонг і довгенько лежала, дивлячись на широкий краєвид – гори, вкриті лісом, і долину, куди збігались гірські потоки. Невдовзі їй різко погіршало. Вона не могла вже їсти, ледве змушувала себе щось випити.

«Увесь цей час у мами й у мене, – розповідала Ізидора, – надія змінялась відчаєм… Мучило почуття нашої безпорадності – на очах гине рідна, дорога людина, а ми безсилі врятувати. Тим більше, що й сама Леся це розуміла. Вона не втрачала свідомості, думка її була ясна. Ото тільки часом марила вночі».

На світанку 1 серпня 1913 року Лесі Українки не стало. Тіло покійної потягом доправили до Києва. 8 серпня велику дочку України було поховано на Байковому кладовищі.

ХВИЛИНИ

Якби мої думи німії

Та піснею стали без слова.

Тоді б вони більше сказали,

Ніж вся отся довга розмова.

Якби мої думи німії

На струни проречисті впали,

Зайшлись би плачем мої струни

І сміхом дитячим заграли.

Мов хвиля морська в ясну бурю,

І темна, й блискуча, й раптова,

І сонцеві рідна, й безодні,

Була б моя пісня без слова.

Важкі побережнії скелі

Зрива переможнеє море;

Невже переможная пісня

Важкого жалю не поборе?

Невже моя пісня не хвиля?

Ой леле! Даремні питання…

Німі мої думи, а руки

Дають лиш німії стискання…

* * *

Скрізь плач, і стогін, і ридання,

Несмілі поклики, слабі,

На долю марні нарікання

І чола, схилені в журбі.

Над давнім лихом України

Жалкуєм-тужим в кожний час,

З плачем ждемо тії години,

Коли спадуть кайдани з нас.

Ті сльози розтроюдять рани,

Загоїтись їм не дадуть.

Заржавіють від сліз кайдани,

Самі ж ніколи не спадуть!

Нащо даремнії скорботи?

Назад нема нам вороття!

Берімось краще до роботи,

Змагаймось за нове життя!

© Леся Українка

Художниця Оксана Лехняк («Портрет Лесі Українки»)