Тематичний огляд літератури

Відображення взаємин

 людини  і природи в літературі.

Тема «людина і природа» існувала в мистецтві завжди. Це одна з так званих вічних тем. Разом з тим як істота соціальна , людина з розвитком суспільства вступає в якісно нові відносини з природою, часто суперечливі, які безсумнівно , ускладнюються в епоху науково-технічного прогресу.

   Людина в мистецтві завжди була зв’язана з природою, як не можна показати людину поза суспільством, поза соціальним середовищем, так не можна створити її образ ізольовано від природи, поза нею.

  Природа в літературі в різні періоди, в різних художніх напрямах відігравала неоднакову роль. Образи природи можуть бути і виявом мінливих настроїв. І втіленням любові до батьківщини. Вони є первинним матеріалом для створення образної системи поета – для метафор, символів, алегорій, як наприклад, у  поемі  Т.Г.Шевченка «Тополя»і вірші М.Ю.Лермонтова «Сосна».

   Всі художники (письменники, музиканти, представники образотворчого мистецтва) знаходили в природі джерело краси і духовного збагачення.

   Відчуття близькості людини і природи – спорідненості людини усьому живому притаманне багатьом високим зразками світової літератури. Такі думки виникали в літературі кожен раз, коли людина намагалась усвідомити свої стосунки з природою, зрозуміти своє місце і призначення в ній. Так, наприклад, у І.Франка спілкування з природою викликало філософські роздуми про смисл буття і людського існування:

В той ліс як часто я літом думками,

Коли було нестерпно між людьми!

Тут дикими втішався я квітками,

Тут віддихав я повними грудьми,

Тут доторкавсь тремтячими руками

Великих тайн: хто ми і пощо ми?

Тут силогізмів сіть думок не ловить,

Природа серцю щиру правду мовить.

                         («Лісова ідилія»)

   Для російської та української літератури , як для поезії так і для прози , було характерне відчуття гармонійної близькості людської душі і природи. Л.Толстой писав, що природа для нього – джерело душевної ясності і морального здоров’я.

     Ця взаємодія людської душі з природою надихала митців слова багатьох поколінь. Природа вчила їх бачити красу.

   У Т.Г.Шевченка,наприклад, природа завжди прекрасна – і тоді , коли вона гармоніює з станом душі людини, і тоді, коли світ природи, спокійний і розкішний , протистоїть світові людей з їх стражданнями, злиднями, як в уривку з «Гайдамаків»(«Встала весна землю сонну розбудила…») Пейзаж  Т.Г.Шевченко часто пов’язує з соціальними  мотивами, особливо тоді, коли він є емоційно насиченим фоном страждань поета або його героїв.

  Значне місце тема природи посідає у творчості О. Гончара . розкриває її він як складну, багатомірну і часто гостро драматичну.  Для О.Гончара природа – звичне середовище життя героїв.  У «Тронці» і «Березі любові» герої живуть у південній степовій частині України, оспіваній О.Гончаром з великою любов’ю, тонким проникненням у красу краю, зі справжнім знанням барв, «настроїв» українського степу.  Сторінки «Тронки» і «Берега любові», присвячені природі, належать до найбільш ліричних і разом з тим повнокровно живих пейзажів сучасної прози. Герої О.Гончара перебувають в особливій поетичній атмосфері степу, їх праця пов’язана з його життям. Звідси й назва роману – «Тронка» -- символ  прадавньої чабанської професії і разом з тим одвічний чистий та романтичний голос степового простору.  Однак сучасний світ з його технікою і дисонуючим гуркотом вривається у світ природи.  Символіка «Тронки» двоєдина, і саме вона лежить в основі всієї образної структури роману.

    «Стародавня нехитра мелодія «тронки» -- і оглушливе ревіння реактивних літаків, - зазначає  літературознавець Ю.Барабаш, - чабанська гирлига, «жезл пастуха», що свідчить про приналежність старшого Горпищенка до правічної професії на землі, -- і крилата емблема на кашкеті Горпищенка-сина, який  півжиття проводить у небі». Мовчазна, по старечому нерухома, наче степова баба, чабаниха Дорошенчиха, жива легенда колгоспу, - і її син капітан Дорошенко, який чого тільки не бачив на трудних і бурхливих шляхах нашого двадцятого віку…»

   Дві лінії – вічне, як сама природа, і сучасне – проходить не тільки через увесь роман, а й всередині сімей. Що споконвіку жили на степових просторах.

    О.Гончар – письменник, чутливий до всіх змін, які відбуваються в нашому житті, він гостро вловлює біг часу, але й не втрачає відчуття вічності, тому зіставляє наш сьогоднішній день з минулим рідного краюі з його майбутнім. «Тронка» написана романтичним колоритом рідної природи, - роман тривожний, в ньому настійливо звучиь мотив тривоги за людство, за його прийдешнє.

   Але мрія про те, що люди житимуть «під тихими зорями» і чистий звук тронки лунатиме вічно, пронизує весь роман.

    У повісті «Бригантина» любов до природи й тривога за неї розкриваються з іншого боку. Одна з героїв, Оксана, присвячує своє життя озелененню південного степу України. Колись тут шуміли рідкісні ліси, потім, «наче кочові племена все витоптали», ліси винищили, копанки, чумаками копані, піском позаносили, залишилося царство кучугур – рухомих пісків… Хто зупинить їх?» О.Гончар розповідає про те, що праця вчених одухотворена, натхненна любов’ю до Батьківщини, до рідного краю, дорідної природи. Син Оксани. «неблагополучна дитина», некерована, норовиста й зарозуміла , переростає свою складну пору великою мірою завдяки любові до природи, успадкованої від матері. Порфир Кульбака мріє стати інспектором охорони природи, оберігати риб, птахів, оголосити нещадну війну всім без винятку браконьєрам. Ю.Барабаш слушно зауважує: «Сказати. Що Порфир любить природу, означає не сказати майже нічого. Слід говорити про цілковите їхнє  злиття, неподільну єдність. Як звіреня, як рослина хлопчик відчуває себе органічною частиною довколишнього світу; на наших очах , у процесі нелегкої психологічної ломки , він учиться відчувати це, як людина…  Може, саме за цією лютою ненавистю до живучого браконьєрського племені якраз і таяться не розкриті до часу резерви душевного багатства Кульбаки, що живлять його буйну  (ох. Надто буйну) хлопчачу уяву, передумови його морального випрямлення».

  Таким чином у романі й повісті О. Гончара проблема «природа – людина сучасному світі» розкривається різними гранями : і в гармонійному злитті трудової людини  з природою, і в драматичному зіткненні сучасного, «машинного, залізного» світу зі світом природи. Й у єднанні цих двох світів так, , як це відбувається в «Тронці», і в гострій поки що темі охорони природи від браконьєрів , у праці людей . що допомагають природі залікувати рани й відновити сили, і, нарешті, в спрямовуючому й благотворному впливі природи на підлітка, що росте й формується.

    Мотив помсти – природа помщається людині . яка посягнула на неї. – став надзвичайно поширеним у прозі наших днів. І це також продиктовано реальними умовами. Адже природу не можна знищувати бездумно, не можна порушувати екологічну рівновагу. Письменники на основі мудрих народних легенд створюють образи, які несуть ту ж думку, щой праці вчених-екологів.

   Міфологічні образи виводять за межі конкретної ситуації розповідь  письменника, тому що сам міф – явище,  не обмежене конкретними часовими рамками.

  Ч. Айтматов неодноразово звертається до народних  міфів. Значне місце в його повісті «Після казки»,» Білий пароплав» займає образ Матері-Оленихи та легенда про неї.

      У цьому ьворі існує два стилістичних  пласти – реально-побутовий і казково-алегоричний.  У першому живуть і діють хлопчик, його дід і Орозкул. Хлопчик і дід  безкінечно близькі до природи, вони споріднені з нею психологічно,  в їх образах розкривається роль природи у духовному збагаченні людини. Орозкул же – уособлення хижацького ставлення до природи, тому він жорстокий, бездушний і до людей.

    Другий стилістичний пласт – казкова розповідь про Матір – Олениху як втілення самої природи.

   Українська поезія дала сучасному читачеві багато зразків  високої поезії, що оспівує рідну природу, і нині ці рядки звучать особливо проникливо.

Не відбирай у мене цих дубів,

Полів рясних, поділених в квадрати,

Дощів струнких, підхмарних голубів,

Щедротних мрій, помножених стократно.

Вогню і хліба таємничий спів

Не відбирай у мене, доле-мати!

Без них – на серце ляже глухота,

У них – мій знак, і корінь, і мета.

  Про цей вірш А.Малишка «Жадання» український літературознавець О.Шпильова пише: «Тут чується пристрастне спрагле благання, щоб доля не позбавляла людину живлющих зв’язків з природою, бо поза цими зв’язками збіднюється  її внутрішній світ, втрачається повнокровність буття, притлумлюється живість і гострота сприйняття. .. висока напруга почуттів, помітна драматизація ліричного сюжету у віршах, де осмислюються наші взаємини з живою природою, і відбивають, очевидно, психологічну реакцію сучасної людини на нові умови, що склалися в наслідок інтенсивного розвитку науково-технічного прогресу.»

  Ці слова можна віднести й до віршів  І.Драча, І.Жиленко та багатьох інших українських поетів. Кожен з них, торкаючись теми  «природа і людина в епоху НТР», залишається неповторним і вибирає до цієї невичерпної теми свій шлях.

   Людина і природа… грані цієї проблеми надзвичайно різноманітні. Над нею не може не замислитись кожна людина на землі, якою б далекою вона не була за своїми інтересами від загальних проблем екології, економвки, філософії.

   Про повість Г.Троєпольського писали й говорили дуже багато. Прекрасний, добрий, розумний  пес, блукаючи по місту в пошуках свого хазяїна, який його виростиві якому він безмежно відданий, натрапляє на багатьох людей. Зустріч з собакою в повістіє своєрідним тестом моральних якостей кожного, хто з ним стикається. Діти – розумні й чуйні, вони не просто добрі. Їх доброта має активний , дійовий характер, така й Даша, сам Іван Іванович – хазяїн Біма…  але є і «тітка, що стала символічним уособленням прошарку обивателів, для яких цінною є є лише та жива істота, яку можна засмажити і з’їсти.

Є у повісті й «турботливі» батьки, котрі, обманюючи сина , завозять Біма в ліс на вірну смерть, не розуміючи глибокого душевного болю хлопчика. Для них головне це – щоб на ідеально чистих підлогах не залишались сліди собачих лап. Люди бездушні й морально глухі однаково жорстокі у відношенні до тварин і до людей, навіть. Якщо це їх власні діти.

   Повість Г.Троєпольського  -- це книга у першу чергу моральна й психологічна, книга не тільки про безмірну людську доброту, а і про бездуховність та нечуйність,  що на жаль, зустрічається в нашому житті. «Білий Бім Чорне вухо» - повість про природу і її зв’язки з людиною. Цю тему розкриває вся художня тканина твору, щедро насичена чудовими пейзажами. Красивий, розумний мисливський собака гармонійно вписується в осінній пейзаж лісу. «А на опалому  тьмяному листі стояв собака – найпрекрасніше творіння природиі терплячої людини». Ця коротка фраза Троєпольського у пришвінському ключі вирішує проблему  взаємин людини і домашньої тварини в сучасному світі, нагадуючи, що собака й кішка , приручені в сиву давнину. Є одночасно створінням як самої природи  так і людини. Троє польський нагадує нам про обов’язок людини перед твариною, про відповідальність за її долю, як і всього живого на Землі.

      Темі бездомності тварин у великому місті присвячена  прекрасна повість Р.Григор’євої «Останні переселенці», де, як і в «Білому Бімі…»на допомогу знедоленим тваринам приходять справді сердечні люди. А байдужість до долі тварин обертається байдужістю до іншої людини. 

   Усі  ці твори позначені глибоко психологічними й соціально точними характеристиками людей, реалістичною достовірністю життєвих ситуацій. Вони активно борються зі Злом і пристрасно стверджують Добро в кожній людині ім’я того, щоб добро повністю перемогло у наступних поколіннях. Саме тому такими важливими й потрібними для сучасного читача є твори, що захищають природу і одночасно людське в людині.