150 років від дня народження

Василя Семеновича Стефаника 

Смолінська бібліотека №1 представляє виставку «Реформатор української прози».

Василь Семенович Стефаник народився 14 травня 1871 р. в с. Русів Гнятинського повіту на Станіславщині (нині – Івано-Франківщина) у сім’ї заможного селянина.

Після навчання в школах у с. Русові та м. Снятині він 1883 р. вступив до польської гімназії у м. Коломії.

Тут зав’язалася дружба В. Стефаника з Л. Мартовичем. За українську громадсько-політичну діяльність їх обох у 1890 р. виключили з гімназії. В. Стефаник переїхав до Дрогобича і вступив до місцевої гімназії, яку закінчив 1892 р. Того ж року він вступив на медичний факультет Краківського університету, де вчився до 1900 р.

Перша збірка новел – "Синя книжечка", яка вийшла у світ 1899р. у Чернівцях, принесла Стефаникові загальне визнання, була зустрінута захопленими відгуками найбільших літературних авторитетів, серед яких, крім І. Франка, були Леся Українка, М. Коцюбинський, О. Кобилянська, стала помітною віхою в розвитку української прози. Автор "Синьої книжечки" звернув на себе увагу насамперед показом трагедії селянства.

У 1900р. вийшла друга збірка Стефаника – "Камінний хрест", яку також було сприйнято як визначну літературну подію. Для другої збірки Стефаника характерне посилення громадянського пафосу (завдяки таким творам, як "Камінний хрест", "Засідання", "Лист", "Підпис"). У другій збірці головне місце займає тема, що хвилювала письменника протягом усього творчого життя, – одинока старість, трагедія зайвих ротів у бідних селянських родинах. Цій темі цілком присвячені твори із "Синьої книжечки" ("Сама-саміська", "Ангел", "Осінь", "Школа"), новели зі збірок "Камінний хрест" ("Святий вечір", "Діти"), "Дорога" ("Сніп", "Вістуни", "Озимина"). Цікавить Стефаника вона й у другий період творчості, хоч уже в іншому плані ("Сини", "Дід Гриць", "Роса", "Межа").

1901 р. вийшла в світ третя збірка новел Стефаника – "Дорога", яка становила новий крок у розвитку його провідних ідейно-художніх принципів. Це наявне у своєрідній поетичній біографії Стефаника "Дорога" та роком раніше написаній ліричній сповіді "Confiteor", що в переробленому вигляді була надрукована під назвою "Моє слово". У збірці переважають новели безсюжетні, лірично-емоційного плану ("Давнина", "Вістуни", "Май", "Сон", "Озимина", "Злодій", "Палій", "Кленові листки", "Похорон").

У вересні 1903 р. В. Стефаник відвідав Наддніпрянську Україну: був присутнім на відкритті пам’ятника І. Котляревському в Полтаві й зустрічався з Лесею Українкою, Михайлом Коцюбинським та ін.

З 1903 р. В. Стефаник постійно жив у селі: до 1909 р. – у Стецеві, а потім до кінця життя – у Русові.

У 1904 р. одружився на дочці священика Ользі Гаморак мав трьох синів.

1905р. вийшла в світ четверта збірка письменника – "Моє слово". В ній уперше була надрукована новела "Суд", яка завершує перший період творчості Стефаника.

1907 року письменник став заступником депутала австрійського парламенту В. Охрімовича. Після того як 1908 року В. Охрімович зрікся мандату, В. Стефаникові довелося виконувати обов’язки депутата аж до розпаду Австро-Угорської імперії 1918 р.

У період визвольних змагань В. Стефаник брав участь у роботі Української національної ради Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР), у складі делегації ЗУНР відвідав Київ під час проголошення соборності українських земель 22 січня 1919 р.

Перебуваючи в тій частині України, що була під владою Польщі, В. Стефаник активно цікавився подіями в УРСР, відсилав до радянських журналів свої нові твори.

1916р. Стефаник пише новелу "Марія", яку присвячує пам'яті Франка. За "Марією" письменник публікує шість новел, які разом із двома названими творами другого періоду ("Діточа пригода" і "Марія") склали п'яту збірку – "Вона – земля", видану 1926р.

У 1927 – 1933 рр. Стефаник опублікував ще більше десяти новел.

Відгуком на літературну дискусію 1925-1928 рр. стала новела «Межа» (1926 р.), яка мала присвяту «М. Хвильовому» і була надрукована у «Літературно-науковому віснику», що його редгував Д. Донцов.

В останні роки життя Стефаник пише також автобіографічні новели, белетризовані спогади. До них належать такі твори, як "Нитка", "Браття", "Серце", "Вовчиця", "Слава Йсу", "Людмила", "Каменярі".

Радянський уряд з пропагандивною метою призначив йому в 1928 р. персональну пенсію, від якої, Стефаник у 1933 р. відмовився, коли довідався про штучно створений голод і переслідування української інтелігенції. 

До самої смерті не полишало Стефаника бажання "сказати людям щось таке сильне і гарне, що такого їм ніхто не сказав ще". І на його долю випало найбільше для художника щастя – він сказав те, що хотів, і сказав так, як хотів.