Золоті зерна української прози

 

Адріан Кащенко «Оповідання про славне Військо Запорозьке низове»

Адріан Кащенко…

Відомий український письменник, автор численних прозових творів про вікопомну героїку Запорозької Січі. Він, внісши романтику в зображення історичного минулого, один із перших почав популяризувати історію нашого краю в художніх творах. Починаючи свій шлях у літературу із друкування народних легенд, переказів, казок, йому судилося стати популярним історичним повістярем, який возвеличив козацьке братство, показав його героїзм, звитягу, вірність Батьківщині та своїм побратимам.

Головна його праця – «Оповідання про славне Військо Запорозьке низове» – стала бестселером, переносить нас у героїчне XVI століття.

«…Для Січі запорожці завжди вибирали сухе й високе місце на березі Дніпра або якоїсь його протоки й, лишивши посередині тієї площі майдін, ставили навколо нього 38 довгих хат (куренів), де б товариство мало притулок під час негоди.

Окрім куренів, у Січі зводши ще такі будівлі: церква на честь святої Покрови; паланка-будинок, де зберігалися військові клейноди, містилася канцелярія й чинився суд і розправа; пушкарня — неглибокий, але просторий льох, у якому тримали гармати, ручну зброю, кінську упряж, зілля (порох), кулі, сірку, селітру та інше військове майно; скарбниця — такий же льох для зберігання борошна, пшона, сала, риби й іншого харчового припасу. Там же в невеликих барильцях переховували й військові гроші.

За народними переказами, як і стверджують історики, перша церква з'явилася на Січі тоді, коли вона містилася на майже змитому острові Городищі, напроти теперішньої слободи Капулівки Катерінославського повіту, нижче устя Чортомлика. Ту Січ було збудовано десь року 1575-го за часів гетьмана Богданка та короля польського Стефана Баторія. Прозвали її Базавлуцькою через те, певно, що острів, на якому вона розташувалася, належав до Лугу Базавлугу. Безумовно, церкви мали й усі пізніші Січі: Хортицька, Томаківська, Микитинська, Олешківська та Покровська, хоча іноді й містилися в дуже легкій споруді, від якої до наших днів не лишилося жодних ознак, як, скажімо, в Олешках, де церква мала стіни та стріху з очерету. Запорожці завжди були дуже набожні люди й ніколи не шкодували грошей на храм, як військових, так і своїх, власних, і в пізніших Січах — Чортомлицькій, яка містилася на березі напроти Базавлуцької, та в Новій Січі над річкою Підпільною церкви були навіть багаті.

Військові клейноди запорожців складалися з булави, пернача, бунчука, корогви, печаті й котлів, або литаврів.

Відкіля взялися у Війська Запорозького клейноди — невідомо, а тільки за часів Байди-Вишневецького козаки вже мали клейноди од польського короля та царя Івана Грозного; згодом же Війську Запорозькому дарували клейноди ще й німецький цісар, кримський хан і турецький султан.

Беручи клейноди від сусідніх державців, запорожці ніколи не вбачали в тому ознаки підданства; навпаки, це вважалося визнанням незалежності Війська Запорозького, і не раз бувало так, що, воюючи з поляками, козаки йшли в бій із клейнодами, що їх подарував польський король…

Навколо січових будівель копали окопи, а поверх земляних валів робили ще засіки з дубів; у пізніші ж часи — стіни, виплетені з лози й набиті глиною або викладені з лозяних кошелів, наповнених глиною…

Військо Запорозьке не поділялось, як тепер, на піхоту, кінноту та флот. Всякий запорожець, коли мав коня, був вершником, а, позбувшись його, ставав пішим; коли ж із Січі викликали охочих козаків іти на Чорне море, то й ті, що з кіньми, й ті, що без коней, ставали матросами й сідали на чайки. Так само ж кожен січовик міг поратися й біля гармат, а вже в пізніші часи їх обслуговували окремі козаки, що вміли влучно вціляти, і їх звали гармашами.

Зброю запорожці мали дуже розмаїту:…

Мушкети й рушниці не відзначалися однаковістю: хто що діставав. У одного постріли сягали кроків на сто, а в іншого навіть на триста. Шаблі також були найрізноманітніші. Хто не ходив у походи — мав просту, в дерев'яних піхвах; а хто воював та відбив собі в татарського мурзи чи в польського пана, то носив шаблю із срібним держалом у срібних піхвах або в шкуратяних, оздоблених самоцвітами; кому ж пощастило захопити зброю в турецького паші, той таки мав коштовну шаблю…».

 

(Інформація з  Інтернету)