Чи знайдеться у світі таке місто, такий куток, де б не було книжок чудового казкаря — Андерсена! І чи знайдеться в культурному світі таке людське серце, в заповітній глибині якого не було б місця для любові до цього дивовижного письменника?

З перших днів нашого дитинства, щойно ми починаємо вивчати світ, у наше життя входить великий казкар і, як рівний із рівними, говорить із нами про те, чому ми служимо всім своїм життям, — про Правду, що перемагає Неправду, про Справедливість, що тріумфує над Несправедливістю, про велич людини-трудівника, про народ, вірним сином якого ти повинен бути.

Не тільки цікавість, не тільки високий політ фантазії зробили казки Ганса Крістіана Андерсена улюбленими для всіх його читачів, — вони потрібні людству, вони допомагають жити, розкривають очі дитині й навчають дорослого бачити далі та глибше.

Усі народи світу шанують Андерсена як великого письменника Данії, а люблять і приймають як свого, рідного їм митця.

ІМПРОВІЗАТОР

Імпровізація, створення художнього твору безпосередньо в процесі його виконання…

Велика Радянська Енциклопедія, т. 10

Ганс Крістіан Андерсен народився 2 квітня 1805 року в маленькому містечку Оденсе на острові Фюн, у родині бідняка-шевця. Хлопчик рано втратив батька, і 1819 року мати змушена була відпровадити його в Копенгаген, аби Ганс Крістіан сам торував собі шлях у життя. Андерсен живе впроголодь, у нестатках, дуже багато, але безсистемно читає, «віддаючи за читання в бібліотеці ті гроші, на які треба було обідати», як він сам про це згадував.

1822 року Андерсену вдалося виклопотати маленьку стипендію, і він залишає Копенгаген, аби вступити в другий клас гімназії в місті Слагельсі, яку закінчив 1828 року. 20-ті роки — період літературного учнівства майбутнього письменника. В Андерсена були цілі роки душевної невизначеності й болісних пошуків свого справжнього шляху.

«Як горець вибирає сходинки в гранітній скелі, — говорив про себе на старість Андерсен, — так я повільно й тяжко завойовував своє місце в літературі».

Він не знав до пуття своєї сили, доки його друг поет Інгеман не сказав йому жартома: «Ви маєте неоціненну здатність знаходити перлину в будь-який стічній канаві».

Ці слова допомогли відкрити Андерсену самого себе.

«І ось, — як пише Костянтин Георгійович Паустовський, — на двадцять третьому році життя — перша справді андерсенівська книжка «Прогулянка на острів Амагер». У цій книжці Андерсен вирішив, нарешті, випустити у світ «строкатий рій своїх фантазій».

Перший легкий трепет захоплення перед невідомим доти поетом пройшов по Данії. Майбутнє прояснювалось.

На перший же жалюгідний гонорар за свої книжки Андерсен подався в подорож Європою.

Андерсен безперервно подорожував і, де б він не був, завжди знайомився зі своїми улюбленими письменниками, поетами, музикантами й художниками. Такі знайомства вважав не лише природними, а просто необхідними. Блискучий розум і талант великих сучасників наповнював його відчуттям свіжості та власної сили. І в цьому тривалому світлому хвилюванні, у постійній зміні країн, міст і попутників, у хвилях «дорожньої поезії», у надзвичайних зустрічах і не менш надзвичайних роздумах минуло все життя Андерсена. Він писав усюди, де його опосідала жага писати. Хто злічить, скільки подряпин залишило його швидке перо на олов’яних чорнильницях у готелях Рима й Парижа, Афін і Константинополя, Лондона й Амстердама!

Андерсен писав швидко, хоча потім довго і прискіпливо правив свої рукописи.

Швидко писав тому, що мав талант імпровізації. Андерсен був найчистішої води імпровізатором. Незліченні думки та образи роїлися в ньому під час роботи. Потрібно було поспішати записати їх, доки вони не вислизнули з пам’яті, не згасли. Потрібно було мати надзвичайні очі, щоб ловити на льоту й фіксувати ті картини, які спалахували й миттєво гасли, наче химерний візерунок блискавки на грозовому небі.

Імпровізація — це блискавична реакція поета на будь-яку чужу думку, на будь-який поштовх іззовні, миттєве перетворення цієї думки в потоки образів і гармонійних картин. Вона можлива лише за величезного запасу спостережень і чудової пам’яті.

Свою повість про Італію Андерсен написав як імпровізатор. Тому він і назвав її цим словом — «Імпровізатор».

І НЕ ТІЛЬКИ ПРО ДІТЕЙ...

У 1835—1837 рр. Андерсен видає три збірки «Казок, розказаних для дітей», куди ввійшли «Принцеса на горошині», «Русалонька», «Нова сукня короля» й інші.

Кастові забобони, станову обмеженість висміює відома на весь світ казка «Принцеса на горошині» (1835). Розповідаючи про принцесу, котра відчула маленьку горошину через двадцять матраців і двадцять пухових перин, Андерсен знущається з нібито надзвичайної, особливої чутливості людей аристократичного походження. Перебільшення Андерсеном ознак шляхетного походження принцеси до комічних меж призводить до того, що сміхом він вбиває і саму ідею про нібито вроджені переваги знатних людей.

Попри свій трагічний кінець, гімном героїчного, самовідданого кохання є казка «Русалонька» (1837), що стверджує вічність і непереможність високого почуття. Ця казка, як і багато інших, живе й житиме вічно. Вона й сьогодні близька людям тому, що розповідає про невмируще, прекрасне, кришталево чисте почуття кохання, яке не похитнуть ніякі випробування.

У чудовій казці «Нова сукня короля» (1837) письменник жорстоко висміює звичаї та мораль вищих верств суспільства. Шахраї-кравці спритно скористалися цими рисами придворних і самого короля й розрахували все безпомилково. Прагнення залишитися на насидженому місці, егоїзм, жадібність узяли гору навіть над нормальними природними відчуттями на зір і дотик. І придворні, і король побоялися визнати, що шахраї-кравці не зшили ніякої сукні, і король виявився просто голим. Недарма досі живе фраза, що стала вже приказкою: «А король, либонь, голий!»

До найкращих казок Андерсена належать «Стійкий олов’яний солдатик» (1838), «Соловей» (1843), «Гидке каченя» (1843), «Снігова королева» (1844), «Дівчинка з сірниками» (1845), «Тінь» (1847), «Мати» (1848).

Уже на початку казки «Соловей» Андерсен дає зрозуміти, що йтиметься не про реальний Китай. Люди виявилися не спроможними оцінити справжню живу красу, символом якої в казці є чудовий соловейко, і віддали перевагу заводній іграшці — механічному солов’ю, бо, по-перше, «він весь блищав, наче браслет чи брошка», а по-друге, у нього «все відомо наперед — буде саме це, і нічого іншого», а «в справжнього солов’я ніколи не можна знати наперед, що саме він заспіває». Андерсен бореться за високе, радісне, гуманістичне мистецтво. Воно всесильне, воно потрібне людям, воно допомагає їм жити.

У відомій казці «Дівчинка з сірниками» письменник розповідає про смерть маленької дівчинки, що замерзла на вулиці великого міста. Картина її загибелі по-справжньому трагічна. Та коли дівчинка помирає, душа її лине до Бога — «туди, де немає ні холоду, ні голоду, ні страху».

Надзвичайно широке коло читачів Андерсена. Казки датського письменника надійно ввійшли в золотий фонд дитячої літератури всіх країн. Вони виховують у дітях великі гуманістичні почуття, прищеплюють їм високі моральні поняття, дають багатий пізнавальний матеріал із життя природи.

Повертаючись до казок Андерсена вже у зрілому віці, люди ніби знову відкривають для себе великого письменника-гуманіста, демократа, пристрасного та щирого патріота, ворога соціальної несправедливості, противника воєн між народами («Війна — це огидне чудовисько, що живе людською кров’ю та палаючими містами» — Ганс Крістіан Андерсен).

ПРО УЯВУ

Уява, фантазія, психічна діяльність, що полягає у створенні в уяві образів та ситуацій, що ніколи загалом не сприймалися людиною в дійсності…

Велика Радянська Енциклопедія, т. 5

Андерсен багато разів об’їздив усю Європу, був у Малій Азії і навіть в Африці. Але найчастіше і найбільше він бував в Італії. Рим став для нього, як і для багатьох письменників та художників, другою батьківщиною.

Андерсен полюбив і Венецію, називаючи її «в’янучим лотосом». Так, це було чудове, хоча й трохи сумне місто. Але настав час залишити його ради інших міст. Тож казкар не дуже жалів, пославши готельного слугу купити квиток на диліжанс, що вирушав увечері до Верони. Була весняна ніч, повна великих зірок. У диліжанс сіло кілька сільських дівчат. Було так темно, що пасажири не могли розгледіти одне одного. Незважаючи на це, між ними зав’язалася жартівлива розмова. Так, було настільки темно, що Андерсен помічав лише, як виблискували вологі зуби дівчат.

Він почав розповідати дівчатам про них самих. Він говорив про них як про прекрасних казкових принцес, вихваляв їхні зелені очі, запашні коси, червоні губи й важкі вії. Він захопився. Кожна дівчина була по-своєму чарівна в описі Андерсена й по-своєму щаслива. Дівчата ніяково сміялися, але, попри темряву, Андерсен помітив, як у декого з них на очах блищали сльози, — то були сльози вдячності доброму й дивовижному попутникові. Одна дівчина попросила Андерсена, щоб він описав їм самого себе.

Андерсен знав, що був невродливим. Він знав це. Але зараз він змалював себе струнким, блідим і чарівним молодиком, із душею, що тремтить, чекаючи кохання.

Нарешті диліжанс зупинився в глухому містечку, куди їхали дівчата. Ніч стала ще темнішою. Дівчата розлучилися з Андерсеном, причому кожна палко поцілувала на прощання надзвичайного незнайомця.

Диліжанс рушив. Ліс шамотів за його вікнами. Фуркали коні, й низькі, вже і алійські сузір’я палали над головою.

ПРОДОВЖЕННЯ КАЗКИ ПРО ДОРОСЛИХ І КОХАННЯ

…Серед пасажирів диліжанса була пані, закутана в темний плащ. Вона здавалася Андерсену то молодою, то літньою, то красунею, то поганулькою. Розмовляючи, вона сказала, що звуть її Олена Гвіччіолі й живе у Вероні. І, певна річ, вони зустрілися.

Увечері Андерсен подзвонив у двері стародавнього будинку Гвіччіолі, що стояв на вузенькій вулиці, яка піднімалася до фортеці. Двері йому відчинила сама Олена Гвіччіолі. Зелена оксамитова сукня щільно облягала її стан. Відсвіт від оксамиту падав на її очі, і вони здалися Андерсену зовсім зеленими, як у валькірії, і невимовно прекрасними. Вона простягнула йому обидві руки, стисла його широкі долоні холодними пальцями і, відступаючи, повела в маленький зал.

— Я так скучила, — сказала вона просто й винувато всміхнулася. — Мені вже не вистачає вас.

Андерсен сполотнів. Увесь день він згадував про неї з глухим хвилюванням. Він знав, що можна до болю в серці любити кожне слово жінки, кожну її загублену вію, кожну порошинку на її сукні. Він розумів це. Він думав, що таке кохання, якщо він дасть йому розгорітися, принесе стільки мук і радості, сліз і сміху, що в нього не вистачить сил витримати всі його метаморфози й несподіванки.

І хто знає, можливо, від цього кохання поблякне, піде й ніколи не повернеться строкатий рій його казок. Чого він буде вартий тоді!

Однаково його кохання буде, зрештою, без взаємності. Скільки разів із ним уже так траплялося. Такими жінками, як Олена Гвіччіолі, володіє примха. Одного сумного дня вона помітить, що він потвора. Він сам був огидний собі. Він часто відчував за своєю спиною глузливі погляди. Тоді його хода робилася дерев’яною, він спотикався й готовий був провалитися крізь землю.

«Тільки в уяві, — запевняв він себе, — кохання може тривати вічно й може бути вічно огорнуте сяючим ореолом поезії. Здається, я можу набагато краще вигадати кохання, ніж пережити його реально». Тому він прийшов до Олени Гвіччіолі з рішучим наміром побачити її та піти собі, щоб ніколи більше не зустрічатися. Він не міг прямо сказати їй про це. Адже між ними нічого не було. Вони зустрілися лише вчора в диліжансі й нічого не говорили одне одному.

— Я прийшов попрощатися, — пробурмотів Андерсен глухим голосом. — Я втікаю з Верони.

— Я дізналася, хто ви, — дивлячись йому в очі, сказала Олена Гвіччіолі. — Ви Крістіан Андерсен, знаменитий казкар і поет. Але, виявляється, у своєму житті ви боїтеся казок. У вас бракує сил і сміливості навіть для короткого кохання.

— Це мій тяжкий хрест, — зізнався Андерсен.

— Ну що ж, мій бродячий і милий поете, — сказала вона сумно й поклала руку на плече Андерсену, — тікайте! Рятуйтеся! Нехай ваші очі завжди сміються. Не думайте про мене. Та якщо ви страждатимете від старості, бідності та хвороб, вам варто сказати лише слово — і я прийду, пішки за тисячі льє, через засніжені гори й сухі пустелі, аби втішити вас.

Вона опустилась у крісло й затулила руками обличчя. Потріскували в канделябрах свічки. Андерсен побачив, як між тонкими пальцями Олени Гвіччіолі з’явилася, зблиснула, впала на оксамит сукні й повільно скотилася сльоза. Він кинувся до неї, опустився на коліно, притулився обличчям до її теплих сильних і ніжних ніг. Вона, не розплющуючи очей, простягнула руки, обхопила його голову, нахилилася й поцілувала в губи. Друга гаряча сльоза впала йому на обличчя. Він відчув її солону вологу.

— Йдіть! — тихо сказала вона. — І нехай бог поезії простить вам усе.

Він звівся, взяв капелюх і швидко вийшов. По всій Вероні закликали до вечірньої служби дзвони.

Більше вони ніколи не бачилися, але думали одне про одного.

Можливо, тому незадовго до смерті Андерсен сказав одному молодому письменникові:

— Я заплатив за свої казки велику і, я сказав би, надмірну ціну. Я відмовився заради них від свого щастя і пропустив той час, коли уява, попри всю її силу й увесь її блиск, мала поступитися місцем дійсності.

Умійте ж, друже мій, володіти уявою для щастя людей і для свого щастя, а не для суму». (К.Г.Паустовський. Нічний диліжанс. — М.: Вид-во «Русский язык», 1979).

4 серпня 1875 року великого казкаря не стало.

Якби бажання Андерсена збулося й він міг побачити свій похорон 8 серпня 1875 року, то відчув би, мабуть, певне задоволення. Так, сумно всміхаючись, думали його друзі й усі ті, хто в глибині душі вважав казкаря марнославним. На похорон Андерсена прийшли бідняки та знать, студенти, депутати міста Оденсе, іноземні посли, міністри й датський король. «Здавалося, того дня копенгагенцям було нічого робити, крім хіба що ховати Ганса Крістіана Андерсена», — писав один з очевидців. Труну казкаря несли на руках вулицями Копенгагена. Перед ним схилили жалобні прапори. У Данії оголосили національний траур. 11 серпня газета «Батьківщина» надрукувала вірш, у якому були такі рядки:

Зі світу наш король зійшов,

І нікому посісти його трон.

Датчани шанобливо, як національну святиню, бережуть усе, пов’язане з ім’ям великого сина їхньої батьківщини. Художня спадщина письменника, його листи й документи збираються і якнайретельніше вивчаються. Значним культурним центром країни є відкритий 1908 року будинок- музей Андерсена в його рідному місті Оденсе, де зібрано особисті речі та книжки письменника. Створено багатющу бібліотеку, що складається з величезної кількості видань творів Андерсена майже всіма мовами світу і книжки про життя й літературну діяльність письменника.

В історію світової літератури Андерсен увійшов і затвердився як геніальний казкар, який дивовижно поєднує романтику й реалізм, фантазію та гумор, часом іронію та сатиру. Зброєю сміху Андерсен таврував світ егоїзму й користі, лестощів, пихи й самозакоханість.