Ричард Клайдерман Лунное танго

Дорожні правила для малят.

 

Історичну година

 Крути – наш біль, наша історія і слава 

Роки нестримною ходою продовжують свій рух, усе далі й далі відкидаючи нас у часі від подій початку ХХ сторіччя.

І знов, у котрий це вже раз,

Зійшлися ми в одній родині,

Щоб пом’янути  той славний час,

Коли в офіру Батьківщині

Себе принесли кращі з нас.

   Тим, хто в боротьбі за волю і кращу долю України не дожив до  сьогоднішнього дня, спить в знаних і безіменних могилах, розкиданих по рідній і чужій землі, - присвячується.

Цвіту нашого народу, його славним синам і дочкам, що в розквіті своїх духовних і фізичних сил віддали молодість і найдорожче, що є в кожного з нас, - життя.

Бій під Крутами  - це героїчна й водночас трагічна подія. Вона знаменувала початок нової епохи національного пробудження  українців, усвідомлення  права жити на власній землі та святого обов’язку – боронити її. Визначально, що ця жертовна любов зародилася в серцях молодих людей – найкращих представників українського студентства.

Михайло Грушевський назвав юнаків, які загинули в нерівній боротьбі під Крутами, героями, а поет Павло Тичина присвятив героїчному вчинкові вірш «Пам'яті тридцяти».                  

   До цієї історичної події проведено патріотичний урок «Крути – наш біль , наша історія і слава» в 10 –Б класі Смолінського ліцею №2 , його провели вчитель української мови та літератури  Бурдейна Любов  Іванівна та бібліотекар Смолінської бібліотеки №1. Сизранова Наталія. Цей захід допоміг молоді зрозуміти, що бій під Крутами – це символ нескореного духу нашої нації. І нехай пам’ять про наших героїв, що загинули  буде вічною. А їхня смерть буде для нас прикладом, як потрібно любити свою Батьківщину.

Патріотичний дух юнаків пройшов крізь покоління українців і не залишив байдужими наших сучасників.

Полеглих героїв Крут ми вшанували хвилиною мовчання.

    В самій бібліотеці проведено бібліографічний огляд «Вони боролися за волю України».

 

 

 Письменник та байкар Євген Гребінка прожив 36 років. Майже половину життя займався літературною діяльністю. За 15 років надрукував понад 50 повістей, романів та оповідань. До дня народження письменника Суспільне зібрало факти з життя і творчості літератора.

1. Євген Павлович Гребінка народився на хуторі Убіжище Пирятинського повіту. Батько письменника був штаб-ротмістром, учасником війни 1812 року. Початкову освіту хлопець здобував вдома. З 1825 навчався у Ніжинській гімназії вищих наук, де й почав писати вірші.

2. 1829 року розпочав перекладати українською поему Олександра Пушкіна "Полтава". Разом з товаришами-гімназистами створював студентську бібліотеку, видавав рукописні журнали "Аматузія" та "Пафія".

3. 1831 року, після закінчення гімназії, Гребінка повернувся додому. У цей час пережив особисту драму через любов до сестри товариша з гімназії. Описав її у "Записках студента". Цього ж року на сторінках "Украинского альманаха" в Харкові під псевдонімом Е. Гребенкин вийшов його перший друкований твір "Рогдаев пир".

4. 1834 року Гребінка переїхав до Петербурга. Викладав там російську словесність у військових училищах. Писав батькам: "Тіло моє було в столиці, а душа далеко − в рідному степу, під солом'яною покрівлею маленького будиночка".

5. У червні 1835 року Іван Сошенко познайомив Гребінку з Тарасом Шевченком. Євген Павлович підтримував Шевченка матеріально, допомагав із самоосвітою, долучився до викупу поета з кріпацтва.

6. Гребінка збирав твори українською мовою й випускав їх у додатках до журналу "Отечественные записки". Однак у 1839-му видавець Андрій Краєвський відмовився публікувати додатки українською. Згодом із зібраних матеріалів Гребінка уклав альманах "Ластівка".

7. У 1842 році письменник відвідав село Рудка. Там написав відомий романс "Очи чёрные", присвятивши його своїй коханій – Марії Василівні Ростенберг.

"Очи черные, очи страстные,

Очи жгучие и прекрасные!

Как люблю я вас!

Как боюсь я вас!"

                        

8. 1843 року Євген Гребінка разом із Шевченком побував у маєтку Тетяни Вільхівської в селі Мосівці. Того ж року в журналі "Отечественные записки" надрукували роман "Чайковський" з епіграфами із творів Тараса Григоровича.

9. Помер літератор від туберкульозу 15 грудня 1848 року у Санкт-Петербурзі. Його прах перевезли і поховали на батьківщині – біля хутора Убіжище.

10. Українською мовою усі твори Євгена Гребінки вперше опублікували 1878 року.

 

 

 День в історії

Андрій Єрмоленко

                                                               

24 січня 48 років тому в Києві народився український художник, ілюстратор, дизайнер, арт-директор часопису "Український тиждень" (Тиждень) - Андрій Єрмоленко (https://www.facebook.com/AndriyYermolenkoArt/).

Його знають завдяки нашивкам для сотень Євромайдану і воїнів АТО (зокрема, "Укроп"), серії неофіційних логотипів для найбільших міст України, обкладинкам "Українського тижня". Футболки з зображенням його робіт можна зустріти на перехожих. Про нього кажуть, що він пропонує альтернативний погляд на Україну як бренд.

"Як на мене, проблеми починаються там, де немає освіти. Там, де люди не знають своєї історії, не знають своєї літератури, там починається біда. Неосвіченими легше маніпулювати.", - говорить Андрій Єрмоленко.

Народився майбутній митець в родині науковців. Малювати почав у три роки, у п'ять отримав першу нагороду за свій малюнок - м'яку іграшку.

Закінчив хімічний факультет Національного університету імені Т.Шевченка. Працював 3 роки в школі учителем, але потім пішов через низьку оплату праці вчителів. Коли писав дисертацію і ставив експерименти, почав багато малювати, маючи вільний час. "Я спробував багато чого - і графіка була, і акварель, і масло, і туш.. Але мені більше подобалось експериментувати. Мабуть саме тому я і пішов в діджитал-арт.".

                          

Андрій Ярмоленко одним з перших почав зображувати Тараса Шевченка в сучасному образі. "Iдею зробити серiю з Шевченко я виношував дуже давно. Я надзвичайно люблю його поезiю i перечитую iї постiйно, i лiрику, i патрiотичнi вiршi. Я люблю його творчiсть як художника. Його акварелi, як на мене, - генiальнi.", - розповідав Андрій Єрмоленко в одному з інтерв'ю. Звинувачення в тому, що його картини ображають поета, Андрій Єрмоленко відкидав, говорячи що незнання віршів більше ображає чи принижує Кобзаря.

                                              

"Я малюю для людей. Малювати для себе - це маячня. Якби я хотів малювати для себе, я б поїхав в якесь село, закрився в хаті і там би малював. Мені важливо робити це для людей, бо в даний момент наша країна тоне в реальному несмаку і безкультур’ї. Ми зараз живемо в такій реальності, що треба робити, треба рятувати країну. І це не високопарні слова. Необхідно змінювати ситуацію, мізки людей, розвивати дітей. У цьому допомагає мистецтво й література.", - Андрій Єрмоленко.

Підготовлено за матеріалами з відкритих джерел.

 

 

 

 

Письменники ювіляри

 

Павло́ Григо́рович Тичи́на — український поет, перекладач, публіцист, громадський та державний діяч доби УНР та УРСР. Новатор поетичної форми. Директор Інституту літератури АН УРСР.

23 січня 1891 р. в селі Піски на Чернігівщині в родині сільського псаломщика та вчителя у безкоштовній сільській школі грамоти народився український поет Павло Тичина.

Родина була багатодітною – у Григорія Тимофійовича та Марії Василівни Тичин було 13 дітей (до дорослого віку дожило дев’ятеро). Читати й писати Павло маленьким навчився самостійно – підсідаючи до школярів, яких навчав у їхній хаті батько. По закінченню земської початкової школи хлопця віддали на навчання в один із монастирських хорів Чернігова.

Пізніше закінчив Чернігівське духовне училище та Чернігівську духовну семінарію. Товаришами Тичини в семінарії були відомий хоровий диригент Григорій Верьовка, поет Василь Елланський (Василь Еллан-Блакитний), письменник Аркадій Казка та інші відомі пізніше діячі української культури. З 1911 року Павло Тичина був активним учасником «Літературних субот» Михайла Коцюбинського в Чернігові, з яким поета познайомив художник Михайло Жук.

Після закінчення семінарії вступив на економічний факультет Київського комерційного інституту (який так і не встиг закінчити через революційні події), одночасно працював редактором відділу оголошень газети «Рада» і технічним секретарем редакції ліберального україномовного журналу «Світло», помічником хормейстера українського театру Миколи Садовського, підробляв у статистичному бюро чернігівського земства.

Друкуватися почав ще в 1912 році, тож Українську революцію зустрів уже відомим поетом молодшого покоління. Утім, в революційних подіях особисто участі не брав, більше відгукувався на історичні події віршами, які (зокрема «Пам’яті 30-ти», «На майдані», «Як упав же він з коня…» та ін.) принесли йому славу натхненного співця «краси нового дня». Працював у журналі «Мистецтво», в державному видавництві «Всевидат», завідував літературною частиною в Київському театрі імені Шевченка, політкомісаром якого був Олександр Довженко, на інших роботах.

                                              

У 1920-му році їде в тур Правобережною Україною від Києва до Одеси з Другою мандрівною капелою «Дніпросоюзу» на чолі з Кирилом Стеценком – як репортер і як другий диригент. Пізніше сам організував хор, з яким виступав до переїзду до Харкова.

У 1923 році опиняється в Харкові, тодішній столиці УРСР. Працює в журналі «Червоний шлях», входить до щойно заснованої спілки пролетарських письменників України «Гарт». 1926 року бере активну участь у створенні ВАПЛІТЕ (Вільної Академії пролетарської літератури) на чолі з Миколою Хвильовим, куди увійшли й колишні члени «Гарту».

Великий вплив на Тичину мав арешт у «Справі про організацію банди з метою підриву Радянської влади» органами ДПУ навесні 1923-го його брата Євгена, регента хору в Новій Басані, якого звинуватили в «українізації церкви». Тоді Павло фактично врятував його, переговоривши зі слідчими і написавши розписку, що брат нікуди не виїде без спеціального дозволу.

Уже в середині 1920-х вірші Тичини стають все більше «радянськими» та «ідеологічно правильними». У 1928-му році Олександр Олесь відгукується на них віршем «І ти продався їм, Тичино». Переломною вважається збірка «Чернігів» (1931 р.), яка означила його перехід в число «офіціозних» авторів.

Василь Стус у своїй літературній розвідці «Феномен доби: сходження на Голгофу слави» на початку1970-х писав про це більш категорично: «Як би там не було, Тичина — така ж жертва сталінізації нашого суспільства, як Косинка, Куліш, Хвильовий, Скрипник, Зеров чи Курбас. З однією різницею: їхня фізична смерть не означала смерті духовної. Тичина, фізично живий, помер духовно, але був приневолений до існування як духовний мрець, до існування по той бік самого себе. Тичина піддався розтлінню, завдавши цим такої шкоди своєму талантові, якої йому не могла завдати жодна у світі сила»

Наближеність до партійних кіл дозволила Павлові Тичині зробити блискучу кар’єру. З 1929 року він – дійсний член Академії наук Української РСР, очолював Інститут літератури АН УРСР, став доктором філології, був міністром освіти УРСР, обирався депутатом і навіть Головою Верховної Ради УРСР, був заступником голови Ради Національностей Верховної Ради УРСР, членом багатьох товариств, комітетів, президій, кавалером орденів і медалей.

Утім, сучасні дослідники називають Павла Тичину унікальним українським поетом однієї збірки – «Сонячні кларнети», яка започаткувала новий стиль в літературі – «кларнетизм».

Помер 16 вересня 1967 року в Києві. Похований на Байковому кладовищі.

                                          

 

 Ювіляри дня

Данило Нарбут – художник театру

23 січня народився Данило Нарбут - видатний український художник театру, живописець, Шевченківський лауреат, син художника-графіка Георгія Нарбута (1916-1998).

                                                  

Дід Данила Нарбута був давнього козацького роду, шлях якого в’ється з родового хутора Нарбутівка, що неподалік Глухова на Сумщині.

Йому було лише 4 роки, коли за загадкових обставинах помер його 34-річний тато Георгій. Опікувалися дитиною татові друзі, зокрема художники-графіки Антон Середа і Федір Кричевський. Першою вчителькою Данила була Марія Тобілевич, донька драматурга Івана Карпенка-Карого.

У 7 років він навчився малювати, а в 14 років Данило Нарбут працював у декоративній майстерні Київського оперного театру.

У 1936 р. Данило Нарбут був репресований за "антирадянську діяльність", протягом двох років ув'язнений на Біломорканалі. Був учасником Другої світової війни.

У повоєнні роки митець оформляв вистави в театрах України.

Данило Нарбут оформив близько 250 вистав, з яких п’ята частина – на сцені Черкаського театру.

В основі творчості Данила Нарбута - переважно етнографічні мотиви й українські історичні сюжети. Шевченківську премію художник отримав за портретні серії "Сподвижники Б. Хмельницького", "Гетьмани України".

                                 

Митець залишив роботи, присвячені історії Київської Русі, козацтву, природі України, полотна на теми українських свят і обрядів, народного побуту та історичних героїв.

                                          

Підготовлено за матеріалами з відкритих джерел.

Більше тут:

https://www.youtube.com/watch?v=LwoX7lfyI_g

 

 

Соборна, Вільна, Неподільна

До Дня Соборності України в  Смолінська бібліотека №1 прийняла участь в флешмобі Стрічкаєдності, з  віршем  Валерія Мороз  «Свобода і честь» , який прочитала бібліотекар Н.Сизранова. Також прийняли участь у фотовиставці «Україна – це ми» .

 Відео та фото ви можете побачити на сторінці у Фейсбуці та в блозі Смолінчанка. А  в бібліотеці оформлена  тематична виставка «Соборність: єднання духовності і сили». На ній представлені книги, що в історичній хронології висвітлюють весь шдях становлення Української незалежності. Біля виставки було проведено літературний хіт-бек «Соборній Україні слава нині і повік».                               

Флешмоб до Дня Соборності. #Стрічка_єдності.

 

Алан Олександр Мілн   - класик

дитячої  літератури ХХ століття

Навіть дуже серйозним дорослим іноді хочеться побути дітьми і згадати улюблену казку. У багатьох це – книга «Вінні-Пух і всі, всі, всі». І тепер, коли у більшості підростають діти, і просять почитати казку про ведмедика, дорослі роблять це з радістю, вирушаючи разом зі своїми чадами в країну пригод.

Автор оригінального тексту – Алан Александр Мілн. Мало хто знає, що письменник не планував творити для дітей, однак успіху казки про «Вінні-Пуха» не вдалося перевершити жодної з його книг для дорослих. Про цю та багатьох інших перипетії в житті Мілна піде мова в статті.                                  

ПРО ДИТИНСТВО ПИСЬМЕННИКА

Письменник з дитинства виявляв інтерес до літератури. Алан Александр Мілн – шотландець за національною приналежністю, але дитинство його пройшло в Лондоні. Обстановка в сім’ї, де батько був шкільним учителем, сприяла розкриттю творчих здібностей хлопчика. Алан рано почав цікавитися читанням. Одним з його улюблених письменників був фантаст Уеллс. З юних років Мілн пробував сили в літературі, пишучи перші дитячі вірші. Крім словесності хлопчик цікавився точними науками.

ОТРИМАННЯ ОСВІТИ

Алан Мілн отримав блискучу освіту. Спочатку Вестміністерская школа – одна з найстаріших у Великобританії. Після він закінчив Трінніті-коледж в Кембриджі, від

ПЕРШІ ПУБЛІКАЦІЇ

Проходячи навчання в коледжі, письменник публікує свої перші твори. У студентські роки Мілн продовжував займатися літературою і став редактором журналу «Гранта», який видавався в коледжі. Свої перші твори письменник опублікував в журналі «Панч». До війни 1914 року він пропрацював там помічником редактора.

УЧАСТЬ У ВІЙНІ

Незважаючи на те, що Мілн був пацифістом, він брав участь у першій світовій в рядах королівської армії, ніс службу у Франції. Пізніше цей досвід буде враховано в книзі «Почесний світ», де письменник виступить з критикою війни. Твір це вийшло в світ в 1934 році і викликало бурхливу реакцію читачів.

ДИТЯЧИЙ ПИСЬМЕННИК

Випадок зробив Мілна дитячим письменником. За рік до початку військової кампанії 1914 Алан взяв заміж Дороті Дафну де Селінкот. Через 6 років у них народився син, якого назвали Крістофер Робін. Він і став прототипом відомого на весь світ хлопчика з казки про Вінні-Пуха. Своєму синові Алан Мілн присвятив забавне дитячий вірш:

Мій Робін не ходить,

Як люди, –

Топ-топ, –

А мчить підстрибом

Галопом –

Гоп-гоп! …

На публікації поетичної жарти наполягла дружина письменника. Мілн не прогадав, послухавши дружину. Незабаром гумористичне творіння набуло популярності. З нього-то і почалася слава Мілна як дитячого письменника.

ІСТОРІЯ ПОЯВИ КАЗКИ ПРО ВІННІ-ПУХА

Чому ведмедик зветься Вінні? На свій перший день народження Крістофер Робін отримав в подарунок від мами плюшевого ведмедика. Іграшка дуже полюбилася хлопчикові, а пізніше син письменника назве її Вінні. Відбудеться це після відвідування зоопарку з татом, де Мілн молодший побачить ведмедицю на ім’я Вінніпег. Історія порятунку тварини з лап мисливця зворушила хлопчика, і в її честь був названий плюшевий друг сина письменника. Саме ця іграшки надихнула Алана Мілна на твір казки про Вінні-Пуха.

Перше видання книги викликало бурхливе захоплення у публіки, і автор написав продовження. Пригоди забавного ведмежати побачили світ в 1926 році. Книга здобула небувалу популярність. У наступні два роки вийшли ще дві книги: «Нас стало шестеро» і «Будинок на пухової узліссі».

Казка про ведмедика має реальну основу. П’ятачок, Іа, Кенга, Тигра – справжні іграшки сина Алана Мілна. Кролика і Сову письменник вигадав сам. Простір казки, де мешкають герої, існувало в реальності – це околиці ферми, яку придбали подружжя.

 КІЛЬКА ФАКТІВ ПОПУЛЯРНОСТІ ТВОРУ

Книга пригод Вінні-Пуха зайняла міцне місце в серцях читачів. Тираж її в 1996 році склав – 20 000 000 примірників. Казка переведена на 25 мов світу. За результатами опитування, яке провело англійське радіо, пригоди ведмежати стоять на 17-му місці в списку культових творів 20 століття. У 1996 році плюшевий протітоп головного героя казки був проданий з аукціону за 4 600 фунтів стерлінгів невідомому покупцеві. Решта іграшок зараз зберігаються в одній з бібліотек Нью-Йорка.

ПАРАДОКС В ТВОРЧОСТІ ПИСЬМЕННИКА

До видавництва «Вінні-Пуха» Мілн був уже досить відомим письменником. У 1924 році виходить збірка його оповідань «Коли ми були зовсім юними». Частина оповідань збірки була раніше опублікована в «Панчо». Книга знайшла відгук у читача. Але в порівнянні з цим успіх казки про Вінні-Пуха був приголомшливим.

Чому популярність казки засмучувала письменника? Мілн багато і напружено працював. З-під його пера вийшло багато п’єси, новели, романи. Однак перевершити популярність казки про ведмедика жодному з його творів так і не вдалося. Більш того критики розглядали кожне нове творіння письменника в порівнянні з казкою. Публіка в свою чергу вимагала продовження історії про Вінні. Мілна такий стан речей засмучувало.

Примітно, що письменник ніколи не читав своїх книг власного сина, а виховував його на творах Вудхауза, перед талантом якого схилявся. Перше знайомство Крістофера Робіна з Вінні-Пухом сталося через 60 років з моменту виходу казки в світло.

ЗАВЕРШЕННЯ ЖИТТЯ

Письменник помер від хвороби. В кінці життя Мілн захворів, і після операції на головному мозку в 1952 році прожив ще кілька років, Коротя залишок життя за читанням. Помер він в 1956 році.

Знаючи ці факти, читачі зможуть по-новому поглянути на англійського письменника Олександра Мілна. Можливо, комусь захочеться познайомитися з його літературною творчістю для дорослих, а кого-то матеріал цієї статті ще більше поріднить з героями улюбленої казки про Вінні-Пуха.

                                (http://miy.in.ua/najtsikavishi-fakty-z-zhyttya-alana-milna.html)

 

Фото-марафон  до Дня Соборності України

«Україна – це ми»

                             

                                                        

Розкажу Миколаю про що я читаю. Бібліотечний захід.

Святкова зимова, феєрія у бібліотеці

 Водохреща – християнська традиція

 Історія свята Водохреща

Ісус Христос здійснив обряд хрещення, тобто очищення всіх гріхів, у віці 30 років в річці Йордан. Божий Син був безгрішним, проте похрестився, як будь-яка смертна людина, щоб показати, що він не вищий за інших. Хрещення Ісуса проводив Іоан Предтеча, якого називають Іоаном Хрестителем. Згідно з Біблією, під час хрещення на Ісуса з неба у вигляді голуба зійшов Святий Дух і пролунав голос Божий, тому свято також називають Богоявленням. 

Водохрещу святкують ще з часів Русі, проте традиційні водохресні купання поширилися лише у 20 столітті. Звичай купатися на Водохрещу існує лише в Україні та кількох інших православних країнах.

Обряд Водохреща та свячена йорданська вода

Опівночі перед Водохрещам вода в ріках, як вірили селяни, хвилюється. Були колись такі відважні любителі таємного, що ходили вночі на річку спостерігати це явище, але... ріки в цей час, звичайно, покриті льодом, і що там під кригою робиться — невідомо. Та все ж набрана з річки опівночі перед Водохрещам вода — цілюща; вона зберігалась у «знаючих» селян за образами на випадок поранення або тяжкої хвороби.

Ще за тиждень перед Водохрещам колись парубоча громада, а пізніше окремі господарі — «спеціалісти» прорубували на річці ополонку, випилювали з льоду великий хрест, ставили його над ополонкою і обливали буряковим квасом, щоб був червоний. Біля хреста будували — теж з льоду — престол. Все це оздоблювали аркою з ялинових або соснових гілок — «царські врата».

Вранці у церкві відбувається Богослужіння. По Богослужінні весь народ іде процесією на річку до хреста. Попереду несуть дерев'яний церковний хрест і хоругви, хор співає «Голос Господній...», за хором іде священик, приклавши золотий хрест до чола, а за священиком — народ. До річки на Водохреща йдуть усі: старі, молоді і діти. Кожен несе з собою пляшку або глечик на воду. Хлопці ще несуть з собою голубів, а мисливці — рушниці, заладовані клейтухом. На колишній Гетьманщині, де ще козацька традиція не згасла зовсім, парубки та молоді чоловіки їхали до річки на конях, заломивши по-козацьки сиві шапки.

На річці, біля хреста весь похід зупиняється і стає на льоду великим барвистим колом, що здалека яскраво вимальовується на тлі білого снігового покривала.

Після недовгої відправи священик занурює в ополонку хрест, а в цей час хор голосно співає: «Во Йордані крещающуся Тобі, Господи...» У свою чергу мисливці стріляють із рушниць, а хлопці випускають з рук голубів, які хмарою літають над «Йорданню».

Коли вже воду освячено, люди підходять до ополонки і набирають у свій посуд води. Всі, хто приїхав на «Йордан» кіньми — чи то верхи, чи то саньми — набирають відрами з ополонки воду і напувають своїх коней — «щоб хвороби не боялися та міцніші були».

Від найдавніших часів християнська Церква вважає освячену йорданську воду за велику святість. Її бережуть цілий рік, ласкаво називаючи "водичкою-йорданичкою". Ця вода має силу очищувати і зцілювати душу й тіло людини. Йорданською водою також скроплюють оселю, щоб оминало всяке нещастя і гарно велося в домі. Деякі священики навіть переконані, що не існує ліків кращих за святу воду. І що цікаво незрозумілим залишається той факт, як свячена йорданська вода не псується, не смердить, і може довго зберігатися. Кажуть, що, може, срібло помагає, яке є на багатьох хрестах у священиків.

До речі, усі більш-менш значні церковні свята супроводжуються освяченням води. Уперше людина занурюється у святу воду під час хрещення, зазвичай невдовзі після народження. Таким чином людина «оновлюється» для майбутнього достойного життя. Свячена вода неодмінно має бути присутньою під час освячення храмів, житлових і господарських будівель, а також усіх предметів, які використовуються під час богослужіння.

Традиції та прикмети свята

На свято Водохрещі цілющими чудодійними властивостями наділяється вода. Люди носять воду до церкви, щоб її освятити. Вважається, що така вода не псується, може лікувати людей та зберігає свою особливість цілий рік. 

Ще одна відома традиція свята - купання у водоймах. Для цього на річці чи озері готують ополонку, яку освячує священник. При будь-якій погоді люди на кілька секунд занурюються у воду. Вважається, що така процедура очищає душу та дарує здоров'я.

 

І ще кілька народних прикмет на Водохреща

o    Якщо все небо буде похмурим, то всякому хлібу родитися добре; якщо ж тільки на сході - добре вродить жито,  на  півдні  -  просо,  на півночі - гречка.

o    Якщо цього дня ясна й холодна погода - на посушливе літо, похмура й сніжна - на рясний урожай.

o    На Богоявлення сніг іде - до урожаю, ясний день - до неврожаю.

o    Вірили, якщо, йдучи на Йордан, пролетять поперед хоругв горобці, то велика смерть на дітей, граки - на молодь, а гуси - на літніх.

o    Під час освячення води йде сніг - добре роїтимуться бджоли і колоситимуться хліба.

o    Якщо вдень випав іній, то у відповідний день треба сіяти пшеницю.

o    Йде сніг - на врожай гречки: зранку - ранньої, вдень - середньої, а ввечері - пізньої.

o    Коли на Водохрещі випав повний місяць - бути великій воді.

o    Якщо в цей день зоряна ніч - вродять горіхи і ягоди.

o    Йде лапатий сніг - на врожай.

o    Якщо похмуро - хліба буде вдосталь.

o    На Водохрещі день теплий - буде хліб темний.

o    Коли на Водохреща риба табунами ходить - на рої добре.

 

 

 

 

 

Народознавча вікторина

Ось і закінчується цикл зимових свят. Новорічні та різдвяні свята - це унікальний, ні на що не схожий час у році, коли діти та навіть дорослі поринають в атмосферу дива і дарують собі та своїм близьким незабутню казку. Попереду залишилось лише одне свято – Водохрещення. Тож давайте пригадаємо як ми святкували, що запам’ятали, чому навчилися.   

Після того, як гарно подумали і дали відповіді на запитання,  то тепер можете звірити свої відповіді :

Сподіваюсь всі відповіли правильно.