Письменники ювіляри

 

Павло́ Григо́рович Тичи́на — український поет, перекладач, публіцист, громадський та державний діяч доби УНР та УРСР. Новатор поетичної форми. Директор Інституту літератури АН УРСР.

23 січня 1891 р. в селі Піски на Чернігівщині в родині сільського псаломщика та вчителя у безкоштовній сільській школі грамоти народився український поет Павло Тичина.

Родина була багатодітною – у Григорія Тимофійовича та Марії Василівни Тичин було 13 дітей (до дорослого віку дожило дев’ятеро). Читати й писати Павло маленьким навчився самостійно – підсідаючи до школярів, яких навчав у їхній хаті батько. По закінченню земської початкової школи хлопця віддали на навчання в один із монастирських хорів Чернігова.

Пізніше закінчив Чернігівське духовне училище та Чернігівську духовну семінарію. Товаришами Тичини в семінарії були відомий хоровий диригент Григорій Верьовка, поет Василь Елланський (Василь Еллан-Блакитний), письменник Аркадій Казка та інші відомі пізніше діячі української культури. З 1911 року Павло Тичина був активним учасником «Літературних субот» Михайла Коцюбинського в Чернігові, з яким поета познайомив художник Михайло Жук.

Після закінчення семінарії вступив на економічний факультет Київського комерційного інституту (який так і не встиг закінчити через революційні події), одночасно працював редактором відділу оголошень газети «Рада» і технічним секретарем редакції ліберального україномовного журналу «Світло», помічником хормейстера українського театру Миколи Садовського, підробляв у статистичному бюро чернігівського земства.

Друкуватися почав ще в 1912 році, тож Українську революцію зустрів уже відомим поетом молодшого покоління. Утім, в революційних подіях особисто участі не брав, більше відгукувався на історичні події віршами, які (зокрема «Пам’яті 30-ти», «На майдані», «Як упав же він з коня…» та ін.) принесли йому славу натхненного співця «краси нового дня». Працював у журналі «Мистецтво», в державному видавництві «Всевидат», завідував літературною частиною в Київському театрі імені Шевченка, політкомісаром якого був Олександр Довженко, на інших роботах.

                                              

У 1920-му році їде в тур Правобережною Україною від Києва до Одеси з Другою мандрівною капелою «Дніпросоюзу» на чолі з Кирилом Стеценком – як репортер і як другий диригент. Пізніше сам організував хор, з яким виступав до переїзду до Харкова.

У 1923 році опиняється в Харкові, тодішній столиці УРСР. Працює в журналі «Червоний шлях», входить до щойно заснованої спілки пролетарських письменників України «Гарт». 1926 року бере активну участь у створенні ВАПЛІТЕ (Вільної Академії пролетарської літератури) на чолі з Миколою Хвильовим, куди увійшли й колишні члени «Гарту».

Великий вплив на Тичину мав арешт у «Справі про організацію банди з метою підриву Радянської влади» органами ДПУ навесні 1923-го його брата Євгена, регента хору в Новій Басані, якого звинуватили в «українізації церкви». Тоді Павло фактично врятував його, переговоривши зі слідчими і написавши розписку, що брат нікуди не виїде без спеціального дозволу.

Уже в середині 1920-х вірші Тичини стають все більше «радянськими» та «ідеологічно правильними». У 1928-му році Олександр Олесь відгукується на них віршем «І ти продався їм, Тичино». Переломною вважається збірка «Чернігів» (1931 р.), яка означила його перехід в число «офіціозних» авторів.

Василь Стус у своїй літературній розвідці «Феномен доби: сходження на Голгофу слави» на початку1970-х писав про це більш категорично: «Як би там не було, Тичина — така ж жертва сталінізації нашого суспільства, як Косинка, Куліш, Хвильовий, Скрипник, Зеров чи Курбас. З однією різницею: їхня фізична смерть не означала смерті духовної. Тичина, фізично живий, помер духовно, але був приневолений до існування як духовний мрець, до існування по той бік самого себе. Тичина піддався розтлінню, завдавши цим такої шкоди своєму талантові, якої йому не могла завдати жодна у світі сила»

Наближеність до партійних кіл дозволила Павлові Тичині зробити блискучу кар’єру. З 1929 року він – дійсний член Академії наук Української РСР, очолював Інститут літератури АН УРСР, став доктором філології, був міністром освіти УРСР, обирався депутатом і навіть Головою Верховної Ради УРСР, був заступником голови Ради Національностей Верховної Ради УРСР, членом багатьох товариств, комітетів, президій, кавалером орденів і медалей.

Утім, сучасні дослідники називають Павла Тичину унікальним українським поетом однієї збірки – «Сонячні кларнети», яка започаткувала новий стиль в літературі – «кларнетизм».

Помер 16 вересня 1967 року в Києві. Похований на Байковому кладовищі.