До тебе, Україно, наша бездольная мати,

Струна моя перша озветься.
І буде струна урочисто і тихо лунати,
І пісня від серця поллється.
    Do (Гімн. Grave)

 25 лютого виповнюється 150-років від дня народження славної доньки українського народу – Лесі Українки. З нагоди відзначення знакового ювілею в Смолінській бібліотеці №1 діє виставка-експозиція «Хотіла б я піснею стати».

Голосні читання "Горить зоря її поезії над світом".

Година поєзії "Співачка зорі провідної"

 

А час, біжить, біжить, і знову роковини

Великого шляху, кровавого путі.

Лишились в голові обвуглені картини,

І пагорби в снігу, і ангели святі.

Червоне, то любов - співаємо, голосим,

А чорне, то журба..., який журливий час.

І знову, в котрий раз у Господа ми просим -

Зціли і захисти, помилуй, Боже, нас.

У ті буремні дні нас гріли барикади.

Місили сажу й дим, терпіли дощ і сніг.

Нас брали на приціл пройдисвіти і гади.

І перший з нас побіг і під каштаном ліг.

А потім не один, а ціла братня сотня

Вперед, і хай там що, з тризубом на щиті.

Летіла над Майданом чиясь душа самотня.

Дивилася востаннє на схили золоті.

І ми лишились тут без сліз, а лише з болем

За тими, хто пішов, і хто нас врятував.

І полетіла Сотня за обрій рідним полем.

Хто під каштаном ліг, навічно в бронзі став.

Простіте нас, сини, ми молимося нині

За ваші світлі душі, і за палкі серця.

Нема ладу, нема і далі в Україні.

Та обіцяєм вам - ми підем до кінця.

Світ двох не зрозуміти мілліардам. До Дня закоханих.

 

З метою інформаційної кампанії щодо дотримання заходів протипожежної безпеки при поводженні з побутовими опалювальними пристроями, та вмінням користуватися протипожежними засобами Смолінська бібліотека №1 виготовила інформаційний плакат.

 

А ви це знали?

Пекарь с «Титаника».

Рассказывают, как и у всякого настоящего британца, у пекаря Чарльза Джокина было хобби – он выпивал. Хобби увлекало пекаря полностью и отнимало все его свободное время.

«Королевский почтовый корабль «Титаник», на котором ходил Джокин, был огромным плавучим фешенебельным отелем с богато декорированными интерьерами и прекрасной кухней. Шеф-повар «Титаника» получал вторую, после капитана Смита, зарплату на судне и командовал шестью десятками поваров.

У Джокина, как у старшего судового пекаря, была дюжина парней в подчинении, офицерская должность и отдельная каюта, где он и разместил свой самогонный аппарат (с дрожжами у нашего героя проблем никогда не было).

Той злополучной ночью, когда «Титаник» напоролся на айсберг и затонул за два с половиной часа, Чарльз, как обычно, предавался любимому хобби в своей каюте. Услышав глухой скрежет вдоль правого борта, он вышел на палубу, прихватив фляжку с выпивкой.

Вскоре капитан Смит отдал команду расчехлять спасательные шлюпки. Джокин собрал команду пекарей на камбузе и, проявив инициативу, приказал разнести запасы хлеба по шлюпкам, а сам вернулся в свою каюту запастись виски.

После объявления «шлюпочной тревоги» старший пекарь сохранял олимпийское спокойствие. Джокин усаживал женщин и детей в шлюпку №10, командиром которой он был, согласно расписанию по тревоге. Сам Чарльз в шлюпку не сел, а, уступив свое место одному из пекарей, предпочел спуститься в каюту и, лежа одетым на кровати, продолжал выпивать.

В кровати Чарльз провел еще около часа, наслаждаясь покоем и виски. Когда в каюту начала просачиваться вода, он надел спасательный жилет и, взяв с собой запасы выпивки, поднялся на верхнюю палубу.

К тому времени уже все шлюпки «Титаника» были спущены на воду и отошли от гибнущего судна. На палубе ему встретился второй помощник Лайтоллер. Позже Лайтоллер рассказывал, что Чарльз Джокин был «чертовски пьян» и второй помощник решил, что старшему пекарю не суждено спастись.

На палубе Джокин, не забывая делать глотки из фляжки, выкидывал за борт деревянные шезлонги. Выбросил он их штук пятьдесят или шестьдесят. Некоторым тонущим, плавающие в воде шезлонги, потом спасли жизнь.

Чарльз до последнего оставался на борту «Титаника». Когда корма судна стала быстро погружаться, он перелез через поручень у кормового флагштока. Через мгновение «Титаник» ушёл под воду, не создав водоворота. Так Чарльз Джокин оказался в воде, даже не намочив волосы на голове.

Более четырех часов он провел в холодных водах Атлантического океана, барахтаясь и выпивая. Лайтоллер не поверил своим глазам, когда увидел Джокина среди спасенных. Если не считать опухших ног, то купание в ледяной Атлантике никак не отразилось на здоровье моряка.

Любимое хобби Чарльза придало ему, так необходимое в ту ночь, спокойствие в душе и рационализм в поступках. Он спасся сам и помог спастись многим другим. Джокин покинул «Титаник» последним, максимально сократив для себя время пребывания в холодной воде. На протяжении четырех часов он оставался с сухой головой и имел приличный запас высококалорийной пищи в жидком, незамерзающим при минусовой температуре, виде.

После спасения наш герой не изменил своему хобби и своей профессии: продолжил выпивать и ходить в море. Чарльз Джокин побывал еще в двух кораблекрушениях и дожил до 78 лет. На его могиле написано «Пекарь с «Титаника».

                                                                                          (Станислав Зайцев)

 

А ви це знали?

Найбільш віддалений маяк в світі.

Одинокий маяк Тридрангар біля берегів Ісландії  розташований  на висоті близько сорока метрів над бурхливим Атлантичним океаном.Важко собі уявити  більш віддалене місце, ніж цей осколок цивілізації  на краю світу, на кам'яному стрімчаку,звідки відкриваються  дивовижні  краєвиди.

Єдиний спосіб попасти туди – це гелікоптер. Одна із головних умов , необхідних для польоту на острів – ясна, безхмарна погода.  Але в Ісландії таке трапляється не часто.                  

 

 

Світ двох не зрозуміти мілліардам

Цикл заходів «ЧайKoffські одкровення» в Смолінській бібліотеці №1  відкрив  мистецький вечір «Світ двох не зрозуміти мілліардам». Ця зустріч присвячена вічному почуттю --- коханню, яке приходить до кожного у свій час, і у кожного воно своє, особливе.

   Над загадкою кохання розмірковували  впродовж віків: філософи, математики, медики, психологи намагалися осягнути таїну людських почуттів. Та все даремно….

   Кохання приходить раптово і неочікувано, коли у нестримному леті  час зупиняється. Коли терези почуттів виходять із рівноваги й починають швидко коливатися в очікуванні незвіданого. Найважче - це зробити перший крок. Бодай легенький крок, який приведе до великого відкриття.

    Любов, таємнича і загадкова,  стоїть біля витоків  тих миттєвостей, коли в душах людських виникає щось незбагненно животворне, що викликає подив і захоплення, веде у світ краси та величі.

    Саме цими життєвими стежками спогадів повели нас наші шановні гості: Голуб Ганна Василівна – яка своє життя присвятила народному театру та музиці. А ще Ганна Василівна  любить писати вірші та має свої поетичні  надбання. Та наша поетеса, у доробку якої вже не одна збірка ліричних віршів, а також прозова книга.  А ще понад десятка її віршів покладені на музику та ввійшли до окремої  пісенної збірочки. Це – Надія Артемівна Савицька. Її вірші  проникливі та щирі,  бентежать серця читачів.

  Вони відкрили глядачам свої глибинні почуття, що супроводжували їх впродовж усього життя. Ці неймовірно цікаві розповіді супроводжували декламуванням власних  віршів, які викликали бурю емоцій та сльози у присутніх.

      Я щиро дякую цим сміливим жінкам, які не побоялися розповісти про своє кохання, про життя, яке сповнене радості і болю.

Надія Артемівна Савицька відкрила поетичну скарбничку українських класиків. Присутні насолоджувались ліричним віночком поезій  про кохання відомих українських поетів.

    Кохання всесильне. І немає такого народу, який не складав би пісень про почуття, перед якими безсилі моря і гори, відстань і час, сили природи і сама людина. Тож  на нашому заході звучали українські народні пісні.

    На нашому заході звучали українські народні пісні про кохання, бо немає такого народу, який би не складав пісні про це всесильне і вічне почуття,  перед яким   безсилі моря і гори, відстань і час, сили природи і сама людина.    

    «Люблю… У всі віки одне святе  це слово  промовляють. Хай долю щастя не мине, ЛЮБОВІ  квіти -  не зів’януть». (З поезії Н. Савицької)

    А щоб краще відчути атмосферу нашого вечора,  пропоную подивитися  відео заходу, яке буде  опубліковане трохи пізніше.

 

БІБЛІОГРАФ ІНФОРМУЄ

 

Франсуа  Рабле

                                                         

Франсуа́ Рабле́ — французький письменник, відомий своїм сатиричним романом «Гаргантюа і Пантагрюель», також священик, лікар, ботанік. Один з провідних представників французького Ренесансу, Франсуа Рабле, народився в 4 лютого у 1494 році. У ранньому віці Рабле віддали послушником францисканцям, де майбутній письменник вивчав давньогрецьку, латину, філологію, право та природничі науки. Після навчання автор просив дозволу у Папи Климента VII покинути францисканців і перейти в бенедиктинський монастир, який письменник з часом теж кине заради вивчення медицини в Пуатьє. У 1532 році Франсуа Рабле переїхав до Ліона, де займався лікарською практикою паралельно з редагуванням латинських текстів. У той же час письменник став публікувати свої гумористичні твори, спрямовані проти встановлених порядків і звичаїв. Рабле публікує книгу під назвою "Пантагрюель", яка згодом стала другою частиною його знаменитого твору. Твір отримав засуджуючі відгуки від богословів, так що всі написані частини цієї книги були заборонені. Рабле звернувся з проханням до короля Франциска I дозволити публікацію "Гаргантюа і Пантагрюель", що ненадовго дозволило читачам мати доступ до твору. Після смерті монарха був припинений продаж 4 частини "Гаргантюа і Пантагрюеля".

Крім сатиричної творчості, про яку написано у всіх рецензіях, присвячених фігурі Рабле, він також був почесним філософом і педагогом. Рабле деякий час викладав медицину в Монпельє і часто відвідував Рим. У 1547 році письменник обійняв посаду вікарія у Сен-Крістоф-дю-Жамье і Медоне. Від обов'язків вікарія Рабле відмовився незадовго до своєї смерті, яка прийшла до нього 9 квітня 1553 року. На думку критиків, зокрема Бахтіна, саме Рабле заклав основи сучасної європейської літератури. Його "Гаргантюа і Пантагрюель" - найцікавіший сатиричний роман в п'яти частинах, що висміює абсурдні норми сучасного письменнику суспільства, церкву і пороки духовенства. Це однин з найяскравіших творів епохи Відродження.

  

 

 

 

БІБЛІОГРАФ ІНФОРМУЄ

Фелікс   Мендельсон

                                                                          

Фе́лікс Мендельсо́н — німецький композитор- романтик, диригент, музично-громадський діяч. Один з найвизначніших представників німецького романтизму. Засновник художнього напряму «Лейпцігська школа». Якоб Людвіг Фелікс Мендельсон Бартольді народився 3 лютого 1809 р. у Гамбурзі (Німеччина) в родині банкіра Абрагама Мендельсона. Батько з матрір’ю прийняли християнство, і діти були хрещені під прізвищем Мендельсон-Бартольді. Їх дідусь, Мозес Мендельсон, був відомим німецьким філософом. У 1812 р. сім’я переїжджає до Берліна. У 1817 р. визнаний музичний педагог того часу, Карл Цельтер, який гостював у Мендельсонів, звернув увагу на гарні музичні здібності малого Якоба, давав йому уроки теорії музики. Паралельно хлопчик почав займатися на фортепіано та скрипці. Вже в дев’ять років він успішно виступив як піаніст, а роком пізніше в Берліні відбувся його вoкальний дебют. До цього ж часу належать його перші серйозні композиторські експерименти. У 1821 р. юний Якоб знайомиться з Гете. У 1827 р. Мендельсон вступає до Берлінського університету. Він активно цікавиться музикою Баха. На формування естетичних поглядів композитора значно вплинуло спілкування з В. Гумбольдтом, Е. Гофманом, Н. Паганіні, багаторічний контакт із Гете, а також лекції Гегеля з естетики. У 1826 р. композитор написав увертюру до комедії Шекспіра «Сон у літню ніч» — це стало свідченням його ранньої творчої зрілості. У 1829 р. Мендельсон разом зі співаком та режисером Едуардом Деврієнтом виконав «Страсті за Матвієм» Баха; це стало справжньою подією, і музиканти виконували «Пристрасті» на найближчих концертах ще двічі. Музикант-початківець здобув славу композитора, піаніста, скрипаля. У 1829 — 1832 рр. він подорожував Європою, поїздка спонсорувалася батьком. Візит до Англії став стартом грандіозного концертного туру. У 1830 р. композитор здійснив нові гастролі до Італії, потім дав серію концертів в Німеччині, а у грудні 1831 р. прибув до Парижа. У 1833 р. Мендельсон керував музичними фестивалями у Нижньому Рейні. У 1833 — 1835 рр. був музичним директором Дюссельдорфа; саме за його керівництва там було виконано багато творів Генделя, Моцарта, Бетховена, Баха. З 1835 рр. Мендельсон — диригент оркестру Гевaндгаусу в Лейпцизі, що за його керівництва здобув світову популярність. 4 травня 1847 р. помирає старша сестра Мендельсона Фанні. Приголомшений композитор призупиняє концертну діяльність і їде до Швейцарії. 28 жовтня 1847 р. в Лейпцигу з ним трапився інсульт, а 3 листопада — другий 4 листопада 1847 р. Фелікс Мендельсон помер. Сьогодні Мендельсона згадують як одного з найвизначніших представників німецького романтизму, Музиці композитора характерне прагнення до урівноваженості, їй властиві елегiйність тону, опора на побутовi форми музикування й iнтонації німецької народної пiсні. Один із творців романтичного симфонізму Мендельсон збагатив його жанром програмної концертної увертюри («Морськa тиша й щасливе плавання», 1832 р.). Композитор — автор 12 симфоній для оркестру, музики до п’єси «Лорелея», до трагедії «Едіп», «Антігонa», комедії «Сон в літню ніч», що включає найвідоміший твір Мендельсона «Весільний марш». Серед духовних творів композитора широку популярність здобули кантати «Christe, Du Lаmm Gottes» (1827 р.), «O Hаupt voll Blut und Wunden» (1830 р.), «Vom Himmel hoch» (1831 р.), «Ach Gott vom Himmel sieh dаrein» (1832 р.), «Святкові піснеспіви» (1840 р.). Мендельсон був єдиним музичним вундеркіндом 19 ст., чий талант міг конкурувати з генієм Моцарта. Упродовж багатьох десятиліть він був найменш відомим із великих композиторів: сотні не виконаних творів, тисячі непрочитаних листів, і тільки останніх тридцять років по-новому відкрили світові Фелікса Мендельсона.

 

 

БІБЛІОГРАФ ІНФОРМУЄ

Володимир Іванович Самійленко

                                                                  

Володи́мир Іванович Самі́йленко — український поет-лірик, сатирик, драматург і перекладач. Володимир Іванович Самійленко народився 3 лютого 1864 року в селі Великі Сорочинці Миргородського району на Полтавщині. Його батьком був поміщик Іван Лисевич, а мати — колишня кріпачка Олександра Самійленко. Початкову освіту майбутній письменник здобув у дяка, згодом у Миргородській початковій школі. З 1875 по 1884 навчався в Полтавській гімназії, де став писати вірші українською мовою й перекладати українською мовою твори О. Пушкіна, В. Жуковського, «Іліаду» Гомера. Вищу освіту здобував на історико-філологічному факультеті Київського університету (1884—1890). Там входив до літературно – мистецького гуртка “Плеяда” та брав участь у роботі товариства “Стара громада”. У 1890 вийшла друком його перша збірка «З поезій Володимира Самійленка"(1890). Найвідоміші його вірші – “Українська мова”, де він називає рідну мову “діамантом дорогим”, та “Вечірня пісня”, покладену на музику Кирилом Стеценком. Після закінчення навчання (1890) В.Самійленко працював у Києві, у Черніговській земській управі на посаді секретаря, терплячи постійні матеріальні нестатки. Продовжує займатися літературною діяльністю, пише фейлетони, перекладає. У 1903р. працює в Миргородській земській управі. Врешті склав іспит нотаря і відкрив нотаріальну контору в м. Добрянці на Чернігівщині, де й працював до 1917р. Був редактором “Земського вісника”. У 1917р. переїздить до Києва і працює в міністерстві фінансів. У 1920р. разом з урядом Української Народної Республіки переїхав до Галичини, окупованої Польщею. Жив у нестатках , хронічно хворів, а звістка про смерть обох дочок остаточно підірвала здоров’я поета. В 1924р. повернувся до Києва, працював в Державному видавництві України, перекладав твори зарубіжних авторів, адже знав дев’ять мов. Помер Володимир Іванович Самійленко 12 серпня 1925 року у Боярці під Києвом, там же й поховали.

                           

 

БІБЛІОГРАФ ІНФОРМУЄ

Євген Павлович Гребінка

                                                          

Євге́н Па́влович Гребі́нка — український письменник, байкар, педагог, видавець. Народився 2 лютого 1812 р. на хуторі Убіжище (нині с. Мар'янівка Полтавської області) в родині дрібного поміщика. У 1831 р. закінчив Ніжинську гімназію вищих наук, де вчився з М.Гоголем, В. Забілою. Цікавився творчістю І. Котляревського, О.Грибоєдова, О.Пушкіна, Дж. Байрона та ін. Початок літературної діяльності припадає на роки навчання в гімназії, де він пише свої перші ліричні вірші («Степной курган», «Рогдаев пир» та ін.); розпочав переклад поеми О. Пушкіна «Полтава». Після закінчення гімназії служив у 3-му Малоросійському козачому полку, а 1834 р. переїхав до Петербурга. Працював чиновником у Міністерстві народної освіти, з 1835 р. викладав російську словесність у Дворянському полку, а з 1837 р. повністю перейшов на педагогічну роботу. У Петербурзі Є.Гребінка спілкувався з видатними літераторами, співробітничав у літературній пресі, створив гурток, який об'єднав українську літературну й мистецьку інтелігенцію. Літературні вечори відвідували В. Даль, І.Крилов. У 1836 р. познайомився з Т.Шевченком. З 1831 р. друкувався у періодичних виданнях «Отечественные записки» та ін. У 1841 р. Є.Гребінка випустив перший український альманах «Ластівка», куди ввійшли твори Т.Шевченка, Г. Квітки- Основ'яненка, Л.Боровиковського, В.Забіли та його власні. Українські твори написав, перебуваючи на Полтавщині. Славу йому принесли видані окремою збіркою «Малоросійські приказки» (1834). У них письменник виступає просвітителем- сатириком, найяскравішим реалістом- демократом до шевченківської доби. Виходячи з народних позицій, Є. Гребінка водночас відображає протест передової інтелігенції проти несправедливості соціального устрою, висміює кріпосне право, критикує суддів, панів («Ведмежий суд», «Рибалка», «Віл» та ін.). І. Франко вказував, що Є. Гребінка «підніс байку на новий рівень, що мало велике значення для розвитку української літератури в руслі реалізму й народності; посів як байкар перше місце в нашім письменстві». Автор ліричних віршів і драматичної поеми «Богдан», він у класичній поетичній формі розкрив красу і багатство української мови, виразив свої патріотичні почуття. Окремі українські і російські пісні покладені на музику («Очи черные, очи страстные», «Песня» та ін.). Прозові твори Є. Гребінки (понад 40) відзначаються єдністю реалістичних і романтичних мотивів. Роман «Чайковський» (1843) — найпомітніший твір письменника на історичну тематику — відображує дух і характер епохи. Помер 15 грудня 1848 р. в Петербурзі. Похований у с.Мар’янівка.

 

Невідоме Розстріляне Відродження:

 Валер’ян  Підмогильний

                                                            

 В Смолінській бібліотеці №1 є чудова книга – антологія «Невідоме Розстріляне Відродження» (укладач  Юрій Винничук) . Тут на читача чекають цікаві відкриття.

2 лютого 1901 року народився

геній «Розстріляного відродження» -перекладач і філософ Валер’ян Підмогильний.

Творчий шлях Валер’яна Петровича тривав лише 15 років. А потім його ім’я було вилучено з літературного процесу.

Майже шістдесят років українському читачеві довелося чекати повернення його творів.

Відомий український письменник Ю. Смолич писав:

«Коли б хтось із читачів оцих моїх спогадів та запитав мене, кого з молодих українських письменників двадцятих—тридцятих років я вважаю найбільш інтелектуально заглибленим, душевно тонким або, по-простому кажучи, найбільш інтелігентним, то я б ні на хвилину не задумався і відказав: — Валер’яна Підмогильного».

Із невеличкого хутору він першим у Європі зробив крок у «філософію буття». У своїх творах прозаїк розглядав людину як унікальну духовну істоту, яка здатна свідомо обирати власну долю. А надихав його портрет психоаналітика Зигмунда Фрейда, переконані дослідники.

                                                           

Перші твори майбутній письменник почав друкувати під час навчання у реальному училищі під псевдонімом Лорд Лістер у 1910 р.

Багато часу приділяв самоосвіті, вивчав іноземні мови. У 1918 – 1919 рр. навчався в Катеринославському університеті, але через матеріальне становище залишив навчання і працював вчителем.

1919 року в журналі «Січ» з’являються оповідання «Гайдамака», «Старець», «Баня».

1920 р. виходить перша збірка оповідань «Твори, том І». Видання викликало зацікавлення і примусило заговорити про Валер`яна Підмогильного як талановитого письменника.

Переїжджає до Києва, працює вчителем, у книжковій палаті, у видавництві «Книгоспілка», в журналі «Життя й революція».

У 1922 р. виходить книжка оповідань «В епідемічному бараці». Наступного року в журналі «Нова Україна» (Прага), з'являються новели з циклу «Повстанці», оповідання «Іван Босий».

Валер`ян Підмогильний бере активну участь у створенні літературних угрупувань («Ланка» «МАРС» та ін.), займається перекладацькою діяльністю, працює в літературознавстві та мовознавстві.

1926 р. побачили світ повість «Третя революція», збірка оповідань «Проблема хліба», переклад роману «Таїс» А. Франса, словник «Фразеологія ділової мови» (підготовлений разом з Є. Плужником), літературно-критичні праці «Іван Нечуй-Левицький» та «Без стерна».

У 1928 р. у Харкові виходить друком роман «Місто».

На початку 30-х років процес українізації, розпочатий у 20-ті роки, згортається, починаються репресії проти української інтелігенції.

Валер'ян Підмогильний одним з перших відчув це на собі: у 1930 році його звільняють з редакції журналу «Життя й Революція», журнали і видавництва відмовляються друкувати твори автора.

1933 року письменник перебирається з Києва до Харкова і працює переважно над перекладами.

У грудні 1934 р. В. П. Підмогильний був безпідставно заарештований і засуджений «за участь у роботі терористичної організації».

Поки письменник був під арештом він писав листи своїм рідним, збереглось 25 листів до дружини, в яких розповідає про свої переклади, розпочаті повісті, оповідання.

3 листопада 1937 р. письменника розстріляно на Соловках.

Посмертно реабілітований у 1956 р.

Він прожив коротке життя, але увійшов в літературу як засновник українського урбаністичного роману.

У невеликій автобіографічній замітці Валер'ян Підмогильний так підсумував свій шлях:

«Очевидно, є люди, що своє життя можуть згадувати, як суцільну смугу радості. Є люди, життя яких насичене і радостями, і печалями. Можливо, ці люди найщасливіші, бо справжнє щастя може відчути той, хто зазнав горя. Я оглядаюсь на пережите. Де мої радощі? Життя пережите, мов шлях заболочений. Шлях, що ним не йдуть, а бредуть, повільно пересуваючи ноги, не в силі скинути важкий налип багна. Стомлений у першому кроці, знеможений у подальших, я шукаю світлої плями на пройденому шляху і не знаходжу...».

 

 

Країна сонячних книг         

Три покоління українців зачитується талановитими творамивідомого українського дитячого письменника. 

Всеволод Нестайко... І відразу на обличчях переважної більшості дітей заквітнуть усмішки, а в очах їхніх батьків заграють веселі іскорки. Та й чимало бабусь і дідусів це прізвище не залишить байдужими: вони тут же засвітяться сонечками, бо пригадається їм власне дитинство...                 

 До 91-річниці  від дня народження Всеволода Нестайка в Смолінській бібліотеці №1  «Країна сонячних книг Всеволода Нестайка».Переглядаючи книжкову виставку діти мають можливість більш детально  познайомитись з творчістю В. Нестайка.     Всеволод Зіновієвич Нестайко - письменник, класик сучасної української дитячої літератури. Для його творів характерна людяність, доброта і світлий погляд на життя, а також надзвичайне почуття гумору, яке з дитинства впливає на ваше власне життя, а потім не полишає вас. Всеволод Нестайко написав чимало повістей і оповідань для дітей. Його твори несуть у собі особливий заряд довірливості та доброти. Важко знайти в нашій літературі щось настільки веселе, дотепне, як ця надзвичайно талановита книга « Тореодори з Васюківки». Недарма письменника Всеволода Нестайка називають українським Марком Твеном. Його творами зачитується не одне покоління.                                   

 Тож хай плине час, але справді вартісне - в ньому не розчиняється, воно передається далі, перечитується, «переживається» заново. І твори чудового багатогранного дитячого письменника Всеволода Нестайка – яскраве тому підтвердження.

 

 

А ви це знали?

Острів закритий для людей

 Острів Суртсей знаходиться  в Ісландії і був утворений завдяки виверженню одразу декількох підводних вулканів.  Існує з 1963 року і має площу не більше 3 квадратних кілометрів.  Його виникнення викликало велику зацікавленість вчених усього світу. Він є наочним прикладом  того, як зароджувалось життя на нашій  планеті. І щоб не заважать цьому процесу , стороннім людям туди вхід заборонено.